— Он твоя наречена йде!

І хором:

— Буде тому щастя, в кого жінка Настя!

Мина Омелькович мав певність, що в хаті в нього росте неабиякий музикант, той, для кого музика виявилась кращими ліками, ніж ворожчин віск, і треба було бачити, як тане Мина Омелькович, спостерігаючи сцену, коли Гришуня його — рідний чи не рідний, кому яке діло? — стоїть уже на толоці поміж дорослих музик і в тон їм самозабутньо дмухає у свою дудочку-кларнет…

— Треба було й сюди тобі каварнет захопити, — нахиляється Мина до хлопця, — може, оце, загравши в дудочку, не так би замерзав…

Хлопець зігнувся в санях, підшмаркує, — справді, чи не застудивсь?

Бо таки ж зимно, ніч додає морозу… Микола Васильович теж коцюрбиться між нами від холоду, сидить, піднявши комір шинелі, і невідомі думки хмурять його чоло. Чи бурхливий цей день обмірковує наш учитель, чи згадалось йому Кам’янське, і рідний завод, і гудки, що, може, зараз оце скликають людей у зміну нічну, адже хай там холод чи спека, за будь-якої пори року, в належну годину, вони гудуть і гудуть, нічим свій лад не порушать… Якось Микола Васильович нам обіцяв: «Навесні повезу вас, хлоп’ята, в наше Кам’янське на екскурсію. Почуєте, що то за музика, коли напровесні рано-вранці, тільки зазоріє, над містом полине переклик гудків. Десь аж понад Дніпром стеляться потужні розлогі їхні голоси, будять тебе, вставай, вставай, до життя, до праці!»

Сани наші летять степом, ніч голубіє, та ось Микола Васильович, враз стрепенувшись і мовби струснувши з себе тягар думок, нам не відомих, раптом заводить на все поле «Ой у полі криниченька, там холодна водиченька», і далеко серед снігів лунає його красивий, кришталевий, якийсь ніби іскристий голос. Лунає, сягаючи десь аж туди, де коло своєї криниченьки-колодязя із журавлем стоїть, намальована нашою уявою, Надька Виннпківпа у своєму аакоханому чеканні. «Гей, там холодна водиченька!» І коці, підцвьохнуті тим співом, несуть наші сани ще дужче, і внічений Гришуня враз збадьориться, і візничий наш — Бубирепчишин Антидюрінг жвавіше хльосне високо в по-тіітрі замашним своїм батогом з китицею, а Мина, вчаровани співом Миколи Васильовича, хмеліючи від захвату й гордощів за нашого вожака, весело погукує кудись у степову голубінь, у морозом пропечені безвісті:

— Ось так співають більшовики! Дрижи, світовий капітале!

В місячному степу, серед тиші й снігового безмежжя, був простір для співу, тож Микола Васильович, по-юнаці.кому розійшовшись, давав собі волю, з його пісень ми дізнались і про небачений той паровоз, що вперед, у комуну, летить, і про те озеречко, де плавало відеречко, бо від того цебра-відеречка нам знов усміхалася вона — Надька і Надька… Навіть змокрілі, вкриті інеєм коні, здавалось, радіють та грають силою від власного бігу, ха-дають снаги від гарячого, розгонистого співу Миколи Васильовича, зараз їм і батіг не потрібен — коней наче хто підмінив, вони несуть наші сани, мов пір’їну, злипки снігу з-під їхніх копит кудись аж до місяця летять.

XVI

Якщо зовсім пізно повертались, то вчитель брав школярську нашу бригаду до себе ночувати, напував нас рідкісним для тих часів напоєм — запашним чаєм, що його сам і розігрівав на примусі; кожному до чаю належала іце скибочка черствого хліба («сухим пайком», як казав він), бо нічого в Миколи Васильовича не було, а з харчів на хуторах він ніколи не дозволяв собі взяти ні крихти. Ніде під час описів не брав і одежі собі ніякої, хоча з одягу тільки й мав те, що на ньому: гімнастерка й штани з темного сукна, сіра шинельчина одна на всі вітри, а па ногах хромовенькі, що більше для міста личили б, чобітки, яким, видно, ніяк не вдається захистити Миколу Васильовича від морозу, бо тільки додому, так і роззувається мерщій, давайте, хлоп’ята, снігу, треба відтирати ноги, доки ще Живі!..

Для себе на ніч ми вносимо знадвору соломи, морозяної та ламкої, розстеляємо на підлозі і вкладаємось па пій покотом, Микола Васильович зверху вкриває нас ватяною ковдрою, позиченою в Андрія Галактіоновича, а деколи на додачу кине впоперек ковдри і свою шинелю, — вона пахне нам місячною дорогою, морозом та вітром. Повкладавши нас, господар ще не лягає, сівши до столу, він береться щось швидко нисати при гасовій лампі або, приклавши до вуха темний навушник радіо, шукає зв’язку, з іншим якимось далеким світом — радіо було в нас тоді великим дивом і з приїздом учителя зробило сенсацію на всю округу. Якщо Микола Васильович був у гарному па-строї, то давав по черзі кожному з нас послухати, що там озивається із навушника, і ми тоді чули перед сном далеку музику, таку ж прекрасну, як і оця, що тихим плином мелодій нині супроводить нас на шалених перегонах хайвею.

Одного разу, коли ми ще не поснули, скрипнули двер, і до кімнати зайшов Андрій Галактіонович у глибоких калошах, в пальті наопашки, бо хоч і мешкає він з молодич колегою в одному приміщенні, через стіну, але хід має окремий, з протилежного ганку.

Поява Андрія Галактіоновича — це пришестя поважне, він гордовито несе на широких присутулених плечах свою левино-кудлату голову, чорна блискуча грива його злегка сріблиться, але то не мороз її посріблив, то вік людський бере своє. Коли, розгорнувши поли пальта, Андрій Галактіонович сідає до столу, відкривається нам знайома, а льняного полотна й ніби вічна його сорочка-толстовка, що літо й зиму вірно служить Андрієві Галактіоновичу, котрий, як ми знаємо, ще бувши студентом, ходив у Ясну Поляну до графа Толстого і мав з ним розмову. Про суть тієї яснополянської розмови нам нічого не відомо (про неї Андрій Галактіонович обіцяв розповісти, як підростемо), а ось теперішню бесіду його з Миколою Васильовичем ми, защухпувши, мов зайці, таки вловлюємо своїми настренченими вухами, хоч обом учителям, мабуть, здається, що ми вже спимо, вгрівшись під ковдрою — чи не попередницею котроїсь із тих легендарних ковдр, що її, величезної, колись нібито однієї вистачатиме, щоб нею спільно вкривався весь наш тернівщанський соз.