Не думали ми там про вічність, але відчуття її носили в собі. Все довколишнє здавалося неминущим, не під-датдим ніякій руїні, і серед людей для нас не було смертних, все нас оточували невмирущі! Роман-степовий, скажімо, був для нас вічним, неперебутним, він не міг зникнути так само, як його садок, і музикою наповнені вулики, і все на світі з’явилося лише для того, щоб бути й бути, ніщо не зруйнується і ніхто не зникне, — з таким ми жили відчуттям.
Може, оце й було закодовано в тих літах? А гени совісті? А відчуття справедливості, що раз у раз пробивалося? Певне, мало ж і воно якийсь свій генетичний код? А чи не звідти. й сама ця невтоленність, жага хлоп’яча, що й досі ганяє Кдрщса по світу, хоча тепер у нього лиш усмішку викличуть тернівщанські юні зайдиголови, оті ми, простодушні й задичавлені, котрі, зупинившись десь на Козячій сріблястій могилі й позадиравши лоби, міря-, ють очима височінь, занурюють погляди в блакить та питаються самі себе:
"Чи далеко ж до неба?"
А хмари, що потім попливуть над нами, заволікаюче блакить, будуть сповнені життя своєрідного й таємничого, якщо білі-білі, то на них відпливають душі померлих людей, відпливають по небесних дорогах прямісінько в рай, котрий уявляється нам в образі тихих, розквітлих вишневих садків, коли навесні від їхнього цвіту аж повиднішає в нашій Тернівщині; а хмари чорні, волохаті, грізні — ті несуть на собі тяжких грішників, часом дуже схожих на декотрих хутірських мугирів у чумарках, що, понабиравши собі з нашої слободи на літо батрачат, не відпускають їх потім додому навіть у храмові свята, так і не бачать своїх дітей тернівщанські матері до самих холодів, до покрови!.. Якщо ж хмари принесуть нам дощ, що лине, мов з відра, та ще й градини почнуть підскакувати на шляху білими кульками, то матері тернівщанські з примовкою «свят! свят!» злякано викидатимуть на подвір’я дерев’яні лопати, якими саджають до печі хліб, це для того, щоб град припинився, і небо, побачивши лопати на подвір’ях, одразу ж припиняє градове бомбування, а нам, хлопчакам, після такої з градом зливи стане иа душі ще веселіше, радісні, в телячому захваті, ми бігатимем по спіненій, з бульбашками воді, що цілими озеречками позаливає зелені, м’які спориші і в якій бродити нам так лоскітно, так приємно!.. А згори, від толоки, всіма тернівщанськими рівчаками, пінячись, весело гуркоче нова й нова, така незвична для нас небесна вода. О, яке ми тоді переживали душевне піднесення!.. Грім уже відкотивсь за Улинівку, небо над нами очистилось, і в нас ніби свято. Якщо ж дощ захопив нас у степу, то, промоклі до рубця, ми в такий день маєм право гнати худобу додому раніше, бредемо в облиплих сорочках, повертаючись, наче з битви, матері зустрічають нас перестрашено, а ми тільки сміємось, збуджено ділимось щойно пережитим, хвалячись, як градини міцні, завбільшки з перепелине яйце, відскакували від наших ще міцніших лобів, ми ж при цьому не ховались, бо де там сховаєшся від таких градин у відкритім степу! Ну, якщо близько баштан, — то в курінь, де пахне сіном і динями, а якщо це поблизу Романового хутірця, — то гайда під повітку до дядька Романа, он він, весело махаючи нам, біжить через подвір’я, накинувши на голову ріжечком догори вивернутий мішок, — з тим ріжечком-хохолком дядько Роман для нас схожий на одуда чи на іншого смішного якогось птаха… Щоліта бачимо, як він перебігає під добіщем подвір’я, накинувши на голову мішок, і щоліта Роман веселить нас своєю схожістю з якимось чубатим птахом!
Навіть осінь не наганяла смутків на нас своїми безконечними мряками, негодою та вітрами, не лякаяа й зима, дарма що багатьом нашим героям доводилось зимувати на печі, бо взутись нема в що, сиди цілі дні в хаті, де допізна тільки прядка гуде та пісня жіноча неголосно ллється, а школяреві до читанки підморгує каганець-сліпачок: «Буде тобі провідниця — ясная зорниця!»
Юна, переповнена мріями душа знаходила відраду і в тому елементарному світі, де найскладнішою машиною була прядка, де пломінчик на ґнотику був єдиним неоном ваших осінніх ночей, де взямку сміливий маляр-мороз малював по вікнах буйні свої вітражі — білі розгонисті папороті, лілеї, химерне квіття тропіків…
Та все ж наближений пам’яттю степ наш чомусь найчастіше постає мені в сонцедення, в сліпучу спеку, коли марево прозорою рікою біжить і біжить по телятників-ських горбах, перетікає через бреусівську дорогу, і небо аж побіліє від власної світлості, на ньому ніде ні хмарини, лише по обріях іскристим бджоляним золотом ряхтять маківки церков в Улинівці та Озерах. У храмові свята там будуть ярмарки з каруселями, з бійками, з циганами, з кіньми, — невідомо тільки, чи візьмуть нас на ті дива із собою дорослі… Тож шануйся, коли корову пасеш, щоб не пішла вона в шкоду, дивись, не дрімай… А на сон хилить, бо рано збудили, а сонце не рухається, бо л; літо, воно таке довге, та що там літо — тоді і звичайний день триває для нас цілу вічність!
Звечора тебе не вкладуть, гасаєш з хлопцями по балках та левадах, де під кожною вербою шепочуться, пирскають сміхом закохані, а нам так цікаво ж знати про їхні тайнощі, хто кого любить, хто за ким сохне, хто до кого залицяється… Як їх наслухатись, то здається, що весь світ тільки й переповнений любов’ю та ревнощами! Тож звечора тобі не до сну, а вранці тебе не добудяться, лоскочуть, зі сміхом тягають сонпого по долівці за руки й за ноги, а ти вкручуєшся в ряднину, тобі ще б хоч хвильку поспати! «Вставай, вставай, парубче! До праці пора». — «Ой, ще хоч трінь-трінечки…» — «Треба було не бігати До півночі… Вставай, вставай!..» І чиясь лагідна рука лоскоче, щоб розбуркати тебе, бо ж справді пора виганяти, скоро сонце зійде, вже он небо грає зорею…