Тільки дорога живе. Здається, саме дороги, ось такі траси дедалі частіше стають засобом існування сучасної людини. Поміж машинами мчать житла людські — цілі будиночки на колесах, з фіранками на вікнах. Комфортабельно і весь час у русі, в гонитві, певне ж, за щастям… Машини шумлять потоком, летять нескінченною рікою, якби кому забаглось перейти дорогу — нема де! Стугонять велетенські радіофіковані  фургони, потужні трайлери, що вдень і вночі перевозять вантажі на далекі відстані, вони женуть чимдуж, бо треба, треба; швидше довезеш — більше заробиш!..

На узбіччі хайвею для пішохідця не залишено ані смужки — пішохідців хайвеї не визнають, вважається, що таких нема, все для машин, для машин!.. Лише акуратні стовпчики, схожі на верстові, раз у раз виникають, миготять уподовж дороги, і на кожному з таких стовпчиків — будьте ласкаві: телефонний апарат…

— Сервіс, — відзначає   Заболотний. — Що скажеш?

— Зручно.

А Ліда додає:

— Будь-звідки можна викликати Софію Іванівну, коли що трапиться.

— В дорозі про таке не говоримо, — суворо відказує Заболотний. — Трапитись нічого не повинно…

Дорога летить, і це ніби летить самий час. Сутінь досвітку зміниться короткою зорею, потім світлом дня, змінюватиметься живопис ландшафтів, зазнає змін і настрій людей подорожніх, та тільки вона, ця швидкісна траса, буде байдужа до всього: для траси з міцним її покриттям, з її гарматним гуркотом, з невпинним багаторядвим рухом — в один бік і в другий — існує тільки один вияв життя, тільки цей нестримний шал гонитви. Дивна річ, при всій могутності руху вчувається в ньому якась неповнота, він позбавлений чогось істотного, летять навстріч горбаті контейнери, летить залізо, змигують мимо тебе цятки чиїхось облич, але виразів їхніх не вгледіти, нічийого голосу ти не почуєш, хай би як він волав до тебе, — тут чуєш тільки свист, двигтіння, джухкаючі вишуми швидкостей. У потоці лімузинів, скромних і розкішних, звичайних і броньованих-куленепробивних, серед авто найновіших моделей, що мчать щодуху, серед усіх цих красенів яскравих, мов птахи тропічні, блискучих, граціозно-легких, владно двиготять сталеві бронтозаври доріг — далекорейсові тонновики, що, ревучи, цілодобово мчать з вантажами по трасах в несамовитому русі. Обіч нас стугонить величезний контейнер-автомобілевоз: новісінькі, щойно з заводу легкові останньої моделі ярусами копичаться на ньому, позлазившись, мов жуки-скарабеї, лисніють кузовами в погрозливій близькості від нас; за контейнером двигтить ще потужніший великоваговик, багатоосьовий трайлер повен цементних блоків,  залізобетонних  конструкцій — перевозить  їх кудись на далекі відстані…

Зустрічний дощик прокрапав по склу, ніби спеціально, щоб збадьорити Заболотного, бо ж дощик в дорогу — це, як Соня сказала б, добра прикмета… Повинно б уже розвиднитись, однак від хмар, що розповзлись по небу й кудись цей дощик, понесли, на певний час аж посутеніло, щоправда, ненадовго, і тепер ось ніби вдруге розвидняється, дедалі помітніше новий день вступає в свої права.

— Ні, воно таки дніє, — каже Заболотний. — Закуримо, щоб дома не журились…

І рука його знову тягнеться до сигарет, пальці, як і раніш, одразу й безпомильно вгадують, де саме лежить пачка, один рух, другий, короткий, точний, — і сигарету запалено, вже вона в’ється димком, а погляд водія незалежно від цього весь час невідривне — на трасу, де нам ще буде миль та миль.

— Скільки йдемо? — цікавиться Ліда.

— Все в нормі, Лідо, хоча можна трохи й веселіше, — і Заболотний набавляє швидкість.

Цятки сигнальних вогнів, цілі грона мокро розблислих рубінів заповнили перед нами всю трасу. Від самого досвітку незліченно й незникно червоніють вони перед нами на «кадилаках», б’юїках, «Лінкольнах», «мерседесах», весь час віддаляючись в імли світання, плавко й невлов-но втікаючи. Щось вони мені нагадують своєю вишне-вістю, але що?

Запитую Заболотного, чи не викликають і в нього ті рубіни якихось асоціацій.

Мовчить якусь часину мій друг. Потім каже задумливо:

— По-моєму, чимось схожі вони на Романові яблука… Так, так, то все втікають від нас яблука Романа-степо-вого…

IV

Як то все далеко було! Було десь у нашім дитячім палеоліті, де ще тільки маревні ріки струменіли нам у степу, як образ чистоти й вічного руху, і все було переповнене світлом, все живе в пестощах мліло під ласкавим, найласкавішим сонцем нашого тернівщанського літа! Звідти ми з Заболотним, де польова доріжка побігла не-відь-куди поміж голубими житами, високими, мов хмарочоси! Де єдиний лайнер — Романова бджола, прогувши над тобою, далі погула над хлібами, полетіла у білий-білий, налитий сяйвом світ.

Все там буде інакше, інакше…

Ще були ми там безтитульні, майже безіменні, була просто «пасльонові діти». Досвід і знання не обтяжували нас; дрібні пастушата, зляскуючи батогами в повітрі, ми й думки собі не завдавали, від чого той зляск, навіть не підозрювали, що то ж і є та мить, коли кінчик батога долає звуковий бар’єр! Такі речі були там поза межами нашого пізнання, але хіба ми були від того менше щасливі?