Літак висипає над подвір’ям дрібні тріскучі гранати. Нороснуло, залущало скрізь, немов розсипалась на скалки висока скляна стіна.

— Здурів німець!

Тріск згасає, бійці вилазять з землі.

— Мене поранило, — урочисто звертається до всіх Хаєцький.

— Куди?

Хома тут же при всіх розстібається, спускає штани.

— Денисе, подивись!

Він нахиляється.

Хлопці, зайшовши подолякові з тилу, уважно, без сміху дивляться.

Осколок, гострий і маленький, як овід, впився у тіло. Денис Блаженко бере його пальцями.

— Тягни! — командує Хома. Єфрейтор обережно тягне.

— Ти нас демаскуєш! — гукають хлопці Хомі. — Блищиш на саму Буду. Осколок витягнуто.

— Засмоли, Денисе! — каже Хома землякові, Денис заліплює ранку бинтом.

— І кров не йде!

— Заживе, як на тому сірому…

— Я ж вам цього не забуду! — погрожує Хома в бік Дунаю, підперізуючись.

— У санвзвод підеш?

— Ти що: п’яний чи кулака просиш? Пішов би я на страмовисько!

— Дуже ти боїшся страмовиська…

—— Годі про це, —скаже Хома. —А хто бовкне лейтенантові — приб’ю. Сам скажу, коли засохне.

Командир роти і лейтенант Черниш курили, стоячи в тунелі під’їзду, і слухали далеку стрілянину з того берега.

— Звужується кільце, як шагренева шкіра, — говорив Іван Антонович. —Тепер їм хоч круть, хоч верть, то… Він подивився на Черпиша і чекав.

— …то під нашою міною смерть, — кінчив Черниш саме тим, чого ждав Іван Антонович. Серйозна, без усмішки, розмова про круть-верть відбувалась між ними майже кожного разу, коли вони були в хорошому настрої. В такий спосіб вони дозволяли собі пожартувати з вищого начальства, з його манери розмовляти.

Мимо воріт несподівано прогарчав ворожий танк. Він мчав на максимальній швидкості, вилетів на перехрестя вулиць і, розвертаючись, став палити по прилеглому кварталу, де вже розташувались полкові тили. Мінометники в радісному запалі ринули до воріт, на ходу заряджаючи протитанкові гранати.

— Куди? — перепинив бійців старший лейтенант. Він вважав, що цей танк повинен стати здобиччю артилеристів, а зовсім не мінометної роти. Черниш, вхопивши й собі гранату, шаснув поза спиною Івана Антоновича. Але старший лейтенант встиг-таки угледіти його.

— Черниш! — гукнув він навздогінці. Черниш не чув або вдав, що не чує. Танк газував вулицею назад.

— Гвардії лейтенант! — гукнув Черниша Іван Антонович і вилаявся так, як солідним педагогам зовсім не личило б лаятись.

Черниш прилип до підворітньої стінки.

Піратський танк мчав палаючи. Вздовж усієї вулиці з горішніх поверхів на нього сипалися гранати, пляшки з пальною сумішшю: одні влучали, інші падали обік танка, поперед нього — весь асфальт горів. Механік-водій давав повний вперед, збиваючи полум’я зустрічним вітром і надіючись випорснути з вогняного мішка.

Черниш, зціпивши зуби, пошпурив гранату. Вона вдарила в борт. Невже втече? Невже вискочить?.. Черниш пошпурив другу. Граната гримнула під гусеницею, гусениця, сповзаючи, потяглась за машиною, мов гадюка, танк повернувся боком і застопорив. Відчинився люк, стала підійматися з нього чорна хромова рукавиця. В цей момент звідкись артилеристи дали по борту, і танк вибухнув, як бомба.

Черниш повернувся на вогневу під захоплені вигуки товаришів.

Але на цьому не скінчилося. Вночі пам’ятливий Іван Антонович довго й нудно пробирав свого лейтенанта. Він любив сповідати молодих. Черниш слухав Антоновича покірно, проте чорні очі його по-хлоп’ячому сміялися іскристим гарячим сміхом.

Вони сиділи на КП у командира батальйону. Був той час доби — передсвітання, — коли навіть не-стихаючий від гулу Будапешт помітно вгамовувався, здригаючись, немов у важкій дрімоті, рідкими вибухами.

— Так от розкажи, Черниш, гвардії капітанові, — говорив Іван Антонович, попихкуючи козиною ніжкою. — Все розкажи.

— Про те, як танк підірвав?

— Ні, розкажи, як порушив наказ командира роти. І, переходячи на свій філософський тон, Іван Антонович запитав уже цілком серйозно:

— Скажи, ти замислювався над своїм вчинком? Робив ти йому тактичний і психологічний розбір?

Черниш думав про це. Справді, що понесло його в ті ворота, де він — дуже ймовірно — міг позбутися голови? Офіційного наказу він не мав, навіть навпаки. Жадання слави? Було, може, й це, але тільки ради цього навряд чи він згодився б ризикувати життям. Почуття помсти? Черниш знав, що мстиве почуття солдата важить на фронті багато. В одного фашисти спалили хату, в другого дочку вивезли на каторгу, третього самого гноїли в концтаборах. Все це важило багато. Але чи тільки це? Чернишева сім’я в часи лихоліття була далеко від України і горя окупації не зазнала. Йому хату не спалено. Його мати не звідала образ чужоземців. Отже, не особиста помста гнала його з гранатами до воріт.

— Мені просто хотілося знищити танк, — сказав Черниш. — Щоб одним було менше… Щоб хоч на крок чи півкроку ближче до кінця війни.

— Та хоча б уже пошабашити, — сказав капітан Чумаченко, закурюючи з кисета Івана Антоновича. — Скільки вдома роботи жде… Знаєте, до війни я працював електриком. Була така на півдні високовольтна мережа «Дніпроенерго». Може, бачили за Дніпром по степу високі металеві щогли? Ото вона. Між іншим, помітно змінила знаменитий український пейзаж. Мені випало щастя і будувати її, і працювати на ній. Коли ми ставили ці щогли, я ще був комсомольцем. Бравий, знаєте, хлопець був, чубатий.