— Ми так… ненарошне…

— Ненарошне!.. Де та пластинка? — запитує комбат, — Ану, давайте сюди!

І, поклавши на коло, сам починає накручувати.

Тепер комбат заважає Івану Антоновичу. Але Антонович мовчить. Він сидить у кутку, в своїй незмінній плащ-палатці, в шапці із спущеними вухами, і розглядає топографічні карти.

Ці карти напередодні принесли звідкись батальйонні розвідники. Вони думали, що захопили карту Угорщини, може, саме тих місцевостей, де їм у майбутньому доведеться вести бої. Але Іван Антонович виявив, що перед ним справжнісінька Чернігівщина.

Ворушачи губами, Ангонович повільно розбирає угорські назви знайомих місць. Можливо, саме по цих картах каральні експедиції ганялися за чернігівськими партизанами. Старший лейтенант знаходить села свого рідного району, розшукує знайомі шляхи, переліски, балки, горби, де йому доводилось їздити на партактиви та вчительські сесії до райцентру.

— Набрехали, стерви, — лається собі під ніс Іван Антонович. — Тут мені щоразу доводилося гріти чуба, Вставай, бувало, з велосипеда і пхайся на гору одинадцятим номером. А вони вліпили дві горизонталі!.. Дві горизонталі!.. Тьху!

Відшукуючи на картах помилку за помилкою, Кармазин за кожним разом доповідає про це комбатові з неприхованим обуренням і презирством. Здається, він ладен був скаржитись на складачів карти, та біда, що нікуди було подати скаргу. Тому Антонович сам робить і висновок, наче виставляє школярам оцінку.

— Я їх навчу складати, — погрожує він, розкладаючи карти на вичовганих коліках. — Я їм покажу! Хай спробують до моєї карти підкопатись! Кожний об’єкт занесу, кожний завулок. Кожний ліхтар на моїй карті стоятиме!

Справа в тому, що Іван Антонович збирався сам скласти карти тих будапештських кварталів, у штурмі яких він брав участь.

— Для чого це вам, Іване Антоновичу? — кепкували з нього молоді офіцери.

Старший лейтенант повчально відповідає:

— Ніколи не втрачайте почуття перспективи. Пройдені шляхи мусять бути зафіксовані. Ось… —він підіймав заяложений блокнот. В тому блокноті — всі знали — старанно було занесено весь бойовий шлях Івана Антоновича. Блокнот був пахучий, він лежав у сумці поруч з туалетним милом. На аркушиках блокнота — розкреслені схеми, а під ними внизу — пояснення маршруту. Ці додаткові нотатки Іван Антонович, користуючись термінологією топографів, називав легендами.

— Дітям передам! — погрозливо казав він і ховав блокнот з пахучими легендами до своєї пузатої польової сумки.

XXII

— Антонович, вогника! — гукає комбат від телефону. — Хорошого вогника.

Йому передають з третьої роти, що прогивник іде на об’єкт в контратаку.

Кармазин жваво схоплюється на ноги.

— Єсть, вогника!

Голос його, в розмові філософсько-спокійний, зненацька сповнюється твердим дзвоном.

— Ми їх навчимо, як складати чернігівські карти! Старший лейтенант бігцем перескакує магазин.

— Черниш! — гукає він ще з порога, — НЗО-два! П’ять біглих! Всіма!

Антонович одразу свіжіє, наче вмитий снігом.

Стояв і лічив постріли. Блаженкова обслуга, найхит-ріша з усіх обслуг, знову, замість п’яти мін, випустила сім. Ці орли, певно, надіються, що старший лейтенант за пострілами інших не помітить їхнього порушення. Та Іван Антонович сам хитріший за всіх хитрих. Мабуть, ще не вродився той, хто його ошукав би.

Постріли вщухли, командири обслуг один по одному доповідають:

— Черга!

— Блаженно! — суворо гукає Іван Антонович. — Знову сім?

Єфрейтор виструнчився в ячейці. Мовчки й похмуро чекає кари.

— Товаришу гвардії старший лейтенант! Він випадково! — вступається за єфрейтора Черниш.

«Бреши, — подумав Антонович. — Теж такий. Я вас по очах бачу». Але не сказав нічого. Йому не хотілося зараз карати за перевитрату мін.

З прихованою гордістю дивиться на своїх мінометників. Трудяги!

Комбат знову вимагає вогню. Кармазин дає командуі

— Обслуги!..

І вмить усі на своїх місцях. Наче стоять так уже здавна.

Будинки, як чотири високі скелі, обступають подвір’я. Знесені дахи. Напівобвалені стіни. Чудом тримаються високо вгорі покручені східці. Видніються на четвертому поверсі внутрішні стіни однієї з кімнат, оббиті шпалерами. Відкрились нутрощі людського житла, вперше побачили небо. З задимленої вирви вікна звисає головою вниз патлатий білявий німець. Пальці, розчепірені, як пазури, назавжди випустили гвинтівку. Вона тепер валяється внизу, навпроти вікна, вже припорошена снігом. Тут же і нім-цева пілотка з нашитим на лобі метеликом. Закоцюрблені руки солдата наче тягнуться вниз, щоб дістати вибиту зброю.

— Глибоко! Не сягнеш! — гукає Хаєцький угору. Ліворуч і праворуч гримить кам’яний Будапешт. Земля весь час дрижить, не знає спочинку.

Де взявшись, над самими дахами з виттям проноситься літак. На череві чорні хрести. Такий, як в 1941. Але тоді він ходив по головах, як пан. Тепер ніби тікає чимдуж від погоні.

— Девочки, — жартівливо командує хтось із бійців, — по щелях!