— А то я не доведу? Сам я їм клички давав!.. Кличка цієї Весела, а цієї — Маринка!

— Це жеребець! — засміявся хтось із бійців. Хаєцькнй не розгубився.

— А то забороните мені жеребця кликати Маринкою?.. Тут ще десь і корова в них моя, теж відберу, в душогубів!

Саме в цей час побіля мінометників проходив Самієв з румунським гладким полковником, командиром капітулюючої частини. Загледівши свого командира полку, Хома виструнчився на каруці і хвацько взяв під козирок. Брянський запитав дозволу приймати транспорт. Самієв махнув на ходу рукою:

— Приймай… Писарі оформлять пізніше…

— Ба, не я вам казав ? — аж підскочив на радощах Хома. —По-моєму вийшло! А жаль, що я тієї карети не захопив!

— Якої карети, Хомо? — зацікавились бійці.

— Там така файна була берлина, роззолочена вся!.. Сам буцімто король Міхай у ній їздив…

— От би тобі, Хомо, та в королівській кареті… Ха-ха-ха…

— Не встиг, братове: з-під носа трофейна команда вихопила… А, най вашій мамі!..

Брянський скомандував скласти на воза матеріальну частину. Бійці вмить розв’ючились, і за кілька хвилин міномети вже лежали в каруці, дбайливо обмощені сіном.

— Вйої — гукнув Хаєцький, поблискуючи білками. — Гаття на Букурешті!

Коні, видно, відчувши, що віжки попали в міцні руки, ожвавіли, підняли голови лебедями.

Втомлених цілодобовим маршем піхотинців охопило бажання швидше пересісти на коней. Саме як на те, назустріч ішла кавалерійська румунська дивізія, граючи кіньми, виблискуючи новою збруєю. Доки десь там штабні писарі сушиили собі голови, як оформляти в паперах передачу капітулюючими військами нашій армії засобів пересування (така передача була передбачена в акті про капітуляцію), сірі від доріжньої кіптяви піхотинці з радісним галасом накинулися на остовпілих кавалеристів. Хіба могли вони, перевтомлені останніми боями, безупинним маршем, пропустити таку нагоду одержати транспортні засоби! Танкістам, артилеристам, що заглиблювались в Румунію на важких бойових машинах, ці трофеї були ні до чого, а піхотному полкові воні зараз підвернулись під руку аж он як до речі. Ворог тікав не оглядаючись, і його треба було доганяти. А мимо проїжджають, сунуть кінвою війська вчорашнього сателіта німеччини… Очі розгорялися, руки самі тяглися до поводів…

Сагайда з’явився в роті на коні, ніби вроджений козарлюга. Чорна кубанка його була збита на вухо.

—Чого ви спите? —гукнув він хрипко. —Ні чорта не нищиться!

І знову зник у веремії. Повз Черниша пробіг схвильований Козаков.

— Привіт молодшому лейтенанту! — гукнув він на ходу. — Гайда по коней! Це було саме те, чого й Чернишеві кортіло.

— Гайда так гайда!

Черниш незабаром опинився з Козаковим у самій гущі. Румуни розтяглися на кілометр чи й більше, збилися кіньми на узбіччях дороги. Черниш бачив, як якийсь хотинець, лаючись, тягнув за ногу з коня чужого сержанта, а той безпорадно волав у простір:

— Капітуляція! Капітуляція!

Підскочив Козаков, відіпхнув бійця і гукнув сержантові:

— Злазь!

Юнак сержант чорними, як вуглини, очима благальне глянув на Черниша:

— Доміне офіцер!..

Козаков шарпнув румуна за ногу:

— Злазь, мамалига!

Сержант випустив повід цяцькованої вуздечки і неохоче плигнув з коня.

— Сідай, младшой! —гукнув Козаков Чернишеві. — А я собі зараз добуду!

Черниш, мить подумавши, легким рухом послав ногу в лискуче стремено.

Хтозна: може, це й справді були під капітулянтами ті самі коні, які ще недавно топтали поля за Дністром? Такого не гріх і реквізувати!

Сідло нагадало Чернишеві ясне дитинство, гарячі степи Казахстану, де він їде на маленькому коні в батьковій експедиції…

— Доміне офіцер…

Черниш, від’їжджаючи, ще раз оглянувся. Чорноокий юнак стояв на тому самому місці. Розгублено тримав у руці нагайку, мовби не знав, куди її приткнути.

Назустріч Чернишеві скакав охляп на баскому коні якийсь піхотинець у розстебнутій шинелі, без пілотки, з рідкою сірою борідкою віником. Він, видно, ніколи не сидів на коні і тепер, щоб не впасти, весь скоцюрбився, по-кошачому вп’явся обома руками коневі у гриву. Трензелі впали, і кінь уже обірвав їх ногами — метлялись самі обривки. Запінившись і хропучи, схарапуджений кінь летів щодуху, він просто ошаленів, став, як дикий, відчувши в себе на хребті незвичайного їздця.

— Запини! —волав піхотинець не своїм голосом. —Запини, запини!

— Нічого, потренуйся, старий! Чіпкіше, чіпкіше тримайсь! Ото тільки що вискубеш усю гриву! — І бійці аж за животи бралися, розважаючись кумедною їздою.

І Черниш сміявся, бо вершник таки був незвичайний, здавалося, що промчить отак старий, розвіваючи своєю шинелею, через усю Романію, через степи і гори, і все волатиме й волатиме у безвість, благаючи невідомо кого:

— Запини! Запини! Запини!

Між підводами метушився Маковейчик. Він шукав собі транспорту, щоб везти котушки з кабелем. Хлопець губився серед цього побаченого ярмаркового багатства і не знав, на чому зупинитися. Нарешті, його увагу привернула жовта гарненька тачанка. В ній не було нікого. Маковейчик скочив у неї і вхопив віжки. Кучер, що обідав збоку, підбіг з ложкою в руці.