— Коня відрізали! — хрипко закричав хтось поблизу. — 3 поводом відрізали! Остався, як ти, боже, бачиш!

Почувся сміх, жарти, брязкіт казанків. Тепер Сагайда зрозумів, що це не сон, а все наяву. Встав з каруци, розминаючись м’язами, тремтячи всім тілом від гірського холоду. Збоку при смолоскипі двоє бійців кували коня. Вони поспішали, раз по раз поглядаючи у бік кухні, бо турбувались, що за роботою не встигнуть попоїсти. Так було на кожнім привалі: замість їсти, голодні бійці насамперед кидалися кувати коней. Підкови губилися щодня, а «босий» кінь не міг пройти тут по камінню і десятка кілометрів. Закривілого, змученого, його доводилось зганяти з дороги вбік і кидати, шукаючи собі іншого. А знайти коня в цих рідко заселених горах було нелегко.

Понад шляхом палахкотіли багаття. Бійці, гріючись, пританцьовували навколо них. Деякі відкотили пілотки на вуха. Біля одного вогнища Сагайда побачив Брянського і Черниша; посхилявшись, вони їли з одного казанка і про щось розмовляли. На марші вони здружилися. Сагайда пішов до них, на ходу добуваючи з-за халяви свою алюмінієву складану ложку.

— Ні, найвища, по-моєму, краса, це краса вірності, — чув, підходячи, Сагайда спокійно вуркотливий, оксамитовий голос Брянського. — І хай би довелось мені ще бути на фронті двадцять, тридцять років… Бути ще сім раз пораненим… Посивіти, постаріти, а я все залишався б їй вірним.

— Знову краса вірності, — встряв Сагайда, підсідаючії до казанка. — Ти віриш у казку, Юрко! Затявся отак на одному і віриш, а коли розібратися, то ти вже забув, яка вона й була насправді… Подумати: третій рік ні листа, ні фотографії!

— Так, третій рік, — спокійно промовив Брянський, ніби сам до себе, і задумався. Черниш розумів його настрій. Це був той дивний настрій, коли людині після довгого суворого стримування так раптом захочеться поділитися з ким-небудь своїм найсердечнішим, найінтимні-шим… Попирхували поблизу коні, жуючи овес; тріскуче соснове багаття обдавало ласкавим теплом; гори гули й гули, як порожні металеві короби.

— Вона теж училась зі мною на фізматі, — в задумі продовжував Брянський, повільно ловлячи руками тепло над багаттям. — Уяви собі, Женю, — звернувся вія до Черниша, — три роки ми з нею сиділи поруч, на одній лаві. Ми вже так знали одне одного, що навіть думки одне одного вгадували безпомилково. Власне, у нас було не дві, а одна думка, поділена на двох. Я міг би кожен її погляд перекласти на мову і записати з точністю до єдиного слова. У нас не було мого і твого. У нас було тільки наше. І ми знали, що так буде все життя… Через місяць після початку війни мене вже поранило. Я лікувався в госпіталі під Смоленськом, і Шура тоді мені написала. Але незабаром німці захопили Мінськ. Нас повезли глибше на схід. А вона? Вона… Нічого не знаю. Пам’ятаю тільки її останні слова: «Коли тебе не буде, Юрасю, я ні з ким не зможу… До самої смерті буду сама!»

— І ти віриш? — перебив Сагайда.

— Вірю. Вірю, бо знаю, що це не може бути інакше. Це не самовпевненість. Звичайно, вона може зустріти красивішого за мене, розумнішого і ще мало чого… Але я глибоко переконаний, що… серця… саме такого серця не зустріне. Бо немає на світі двох абсолютно однакових сердець. А Шура любила саме таке, як моє… Тисячами різних граней світиться кожне людське серце. І от тільки в нас, між нами, ці тисячі граней усі, до останньої, світилися… однаково, вірніше — гармонійно, співзвучно. Я теж після неї бачив багатьох дівчат, навіть красивіших за неї, навіть справжніх красунь, але жодна з них не була схожа на неї, не могла зрівнятися з нею. Не тому, звичайно, що вона найкраща в світі, ні, я не ідеаліст! Але саме таку, а не інакшу, не гіршу і не кращу, я тільки й можу любити, і для мене в цьому розумінні вона найкраща в світі. Тому я так вірю і собі, і їй… І я радий, що вродився таким… єдинолюбцем — чи є таке слово? Як нема, то хай буде, — бо саме це єдинолюбство робить мене багатим і сильним. Я відчуваю себе завжди багатим і сильним. От чому я й говорю, що найвища краса — це краса вірності. Люди, які накидаються на все, які розмінюють свої почуття направо й наліво, по-моєму, кінець кінцем мусять відчувати себе злидарями.

— Все це ти вимріяв собі по окопах, друже, — не вгамовувався Сагайда. — Хай навіть була вона такою, але звідки ти знаєш, якою вона стала тепер? Три роки, три таких роки! Все летіло шкереберть, все на очах мінялося, і тільки твоя любов ні? Ха-ха… Грані, гармонія сердець… Бачив я, чим кінчалися ці гармонії!

— Ти маєш на увазі себе?

— Х’оч би й себе… А інші? А сам ти зараз хіба той, що був? Ти продовжуєш її любити просто… з своєї рицарської впертості. Дама серця! Вічна! Незмінна! Ех, друже, друже… Ти й сам не помічаєш, що любиш уже не так її, Шуру Ясногорську, як своє студентське минуле, свою молодість. Хай чудову, але все-таки — казку!

— Хай навіть так. Хай навіть казка. Але ця казка світитиме мені все життя.

— Отже, виходить, ти ідеаліст? — запитує Черниш, усміхаючись.

— В цьому — можливо.