— Корчуйте їх, корчуйте! — гукає в той бік Хаєцький, немов сапери можуть і справді почути його. — Корчуйте їх з їхнім залізним корінням! А ми вже викорчуємо й тих, що садять по землі оце погане зілля! Сапери снують по всій висоті, як рибалки з вудлищами і довгими міношукачами в руках. Позначають мінні поля, рокладають проходи бійцям у широкий відвойований світ. "Л —>, Л —>" — виростають по висоті свіжі дерев’яні таблички.

— Ось і траншея, по якій ми вели вогонь, —сказав Брянський, і всіх потягло глянути на результати своєї роботи. Дивлячись під ноги, щоб не наступити на міну, бійці підходили до траншеї. Всіма опанував піднесений настрій, бо ніщо сьогодні вже не загрожувало життю, страшне пекло бою відгуркотіло, і чистий, як скупаний, серпневий ранокдежав до ясних горизонтів. Ворог відступав, а вони лишилися живі і вперше після гіркої задухи й виснажливого напруження цих днів дихали вільно, на повні груди. Жодного пострілу не чути було над землею.

Траншея являла жахливе видовище. Це була суміш глини, кривавого лахміття і навалених в різних позах жовтих трупів. Один, жовтий, босий, тільки з онучами на ногах, сидів, спершися спиною на стіну траншеї і схиливши голову, наче в задумі. На його колінах ніби спав — лицем вниз — другий, з брезентовим одкритим ранцем на плечах, з-за якого виглядала брудна солдатська білизна. Поруч них, привалений до половини землею, лежав третій. Не звертаючи уваги на трупи. Брянський звичним оком, ». Професіонала одразу став визначати, куди влучали міни:

— Ця розірвалася на бруствері… Ця вдарила в стінку… Цікаве влучання… А та лягла на саме дно… Порядок! Та звертаючись до своїх офіцерів, він продовжував:

— У цьому бою я зробив дуже цікаві спостереження.

Мені здається, що система вогню з кількох мінометів, яку застосовували досі для траншей такого типу, може при деяких корективах давати набагато кращі наслідки… Дивіться, під яким кутом ця траншея стояла до нас… почав розвивати свої ідеї, дивлячись прямо на Черниша і оцінюючи, наскільки Черниш його розуміє.

— У тебе після кожного бою ціла хмара ідей, — зауважив Сагайда, який, видно, уже звик до цього. — Факт, що мої вусачі дали жару. А ти все кричав, що партачимо. Денис Блаженко, не гидуючи трупами, мовчки опустився в траншею і відшукав там кілька рваних сизих осколків.

— Це з мого міномета, — заявив Денис, похмуро глянувши на Брянського.

Осколки пішли з рук до рук.

— Чому обов’язково з твого?

— Ось моя маркіровка. Вона в мене записана. І Денис впився в командира роти своім упертим яструбиним поглядом, ніби ждав, ніби чогось настійно вимагав.

— Не турбуйтесь, Блаженко, — посміхнувся йому Брянський втомленими холодними очима. — Я все пам’ятаю. У мене кожен чесний боєць своє одержить.

Ішли по самій висоті, перестрибували через траншеї, не могли втриматися, щоб не оглянути всі найближчі вирви. Зустрівся один з батальйонних зв’язківців і вказав стежку, що нею недавно пройшла піхота.

Як не гуляла війна по висоті, проте не все ще спалила. Де-не-де попадався під ноги безсмертник і стирчали біляві пухнасті вінички тирси, співучої степової трави, що від найлегшого подиху вітерця починає тонко бриніти, мов жива. З яких степів і якими вітрами занесене й посіяне тут, на високій горі, її насіння? І яким чудом врятувалась вона від вогню й металу в ці дні? Де-не-де біля вирв сивіє безводний полин або кущиться пахучий чебрець, і Гай, сутулячись під важкою плитою, не лінується нагнутись, щоб зірвати запашний кущик. Потім, задерши голову до сонця, він кілька разів глибоко нюхає сухе зілля і вдоволено крутить головою.

— Ловко пахне, — примовляє він, мружачись сьогодні якось особливо ласкаво, всміхаючись невідомо кому. — Це наша трава… По-нашому й пахне.

Дивною була ця любов до степових рослин’і запахів у нього, корінного поліщука, який народився і виріс у суворих пущах, під шум вікових поліських дібров. Він нагадував собою тих диваків, що, вік звікувавши в безводнім степу, все життя марять про море.

— Ти почав би ще, як дівчина, вінок собі з того зілля плести, — сміялися бійці.

— І сплів би, якби було коли, — відповідав юнак, злегка червоніючи. — Я вмію.

Кожен нишпорив сюди-туди, чогось шукав, ніби тут були розсипані скарби. Той знайшов сигарети, інший нап’яв на себе рябу, як ящірка, плащ-палатку, але йому загукали, що вона в крові, і закривавлена палатка вже летить з плеча геть. Зацікавлено підіймали різний блискучий дріб’язок чужого солдата, і, покрутивши його в руках, побавившись, мов діти, кидали тут же, і знову чогось шукали, поки зненацька пролунав громовий вибух, і ясний ранок зразу потьмарився: Гай наступив на міну. Ще хвилину перед тим Черниш бачив його. Боєць стояв над кущиком синіх васильків, приязно всміхаючись до них. Потім нагнувся, обережно зірвав і не встиг зробити кроку, земля під ним гримнула і все зникло в чорному димі. Де стояв Гай, вирвався лише високий чорний стовп, і коли розвіявся, там уже ніхто не стояв. Гай лежав розплатавшись. Зняли з нього задимлену вибухом плиту, що придавила його до землі. Тіло, звільнене від брезентових закривавлених лямок, наче зітхнуло і впало безсиле. Боєць лежав, витягнувшись на весь зріст, і тільки тепер усі побачили, який він був гарний, стрункий, широкогрудий — справжній красень. І шовковисті біляві брови лежали на задимленому й обличчі, як два волотки тирси, степової співучої трави, занесеної сюди із східних степів буйними вітрами. Боєць і тепер довірливо й трохи здивовано дивився в чисте небо, і його очі були ще синіші за небо, прозорі, як камінь-сапфір. І найдивніше було, що в руці боєць ще стискав свої сині васильки. Обпалені вибухом, вони тепер нагадували жмут і іржавого колючого дроту. Хтось попробував взяти їх з Гаєвих рук, але мертва рука так міцно затисла квіти, що її годі було розчепити. Так і залишили його з тими васильками в руці, з польовими квітами рідного краю. Ледве знайшли заплилі кров’ю, посічені документи. У другій кишені була пригорща автоматних патронів. Маковейчик мовчки вигріб їх, наче золоте насіння, і пересипав до своєї кишені. Він не знав, що тим патронам доводитися — після Бузька і Гая — вже третім господарем.