Поспівчувавши красномовною мовчанкою, вони йому виклали свою справу. Квапились полагодити та й іти геть.
— Гаразд, — згодився Потаюк, вислухавши. — Тільки ж… Бач, яка справа. Тепер нові порядки, все треба через НКВД. Хвилинку…
Зняв рурку з настільного апарата і, викликавши «комутатор НКВД», назвав номер. З кимсь привітався… З кимсь говорив, викладаючи суть справи:
— …Знаменитий мисливець такий-то («Знаєш? От і добре!»), має зобов’язання на експортну сировину таке-то, мусить мати конче зброю таку-то, а згідно з зарядженням таким-то і таким, мусить мати дозвіл на купівлю зброї і на користання, а через це просить…
В рурці клекотіло і клацало. Потаюк слухав і дедалі все більше супився.
— Гаразд! — нарешті повісив рурку злісно і, збігвши кубанку на очі, став біля вікна, дивлячись на фантастичні візерунки, розписані морозом на шибках. — Ось… Велять з’явитися самим… Ідіть, Грицю… Я вам напишу заяву, а ви подасте і чекатимете відповіді. Тільки не кажіть, що ви зброю маєте, а що збираєтесь придбати, ясно? Скажете, під договір обіцяє ДК ОКДВА, вепрів стріляти… Здається, старий має такий договір. Так? Я знаю. Отже — потрібен дозвіл на купівлю та на користання. Як питатимуть, чим полюєте, називайте лише ту зброю, що на неї є дозволи. Ясно? Дивись же, Грицю!
Так повчаючи, Потаюк, написав заяву.
— Ось це віддасте там. Кімната 133, другий поверх. Йти отак і отак. Та дивись там… (пауза). Потім зайдете до мене. А ні — перекажеш батькові привіт і… хай пильнується. Ех… — потер брови міцно, — дурний час! Чорт знає, що твориться. Ви там позвикали, як царі-господарі… Привіт Наталії-каналії. Скажеш, приїду свататись…
Пожартував. Потис руки, подивившись пильно Григорієві у вічі. Григорій витримав погляд і посміхнувся. Потаюк теж посміхнувся.
«Прекрасний хлопець! — майнула Григорієві думка. — Боже! Теж мечеться людина…» — але не пустив і пари з уст. А Потаюк потер чоло, щось хотів спитати, та й махнув рукою:
— Ну то й паняйте…
Хлопці пішли. Пішли до НКВД.
Григорій: ступав поруч з Грицем, рішений на зухвалий вибрик — на дерзку візиту. Так. А що ж! Якийсь чортик підштрикував: «Ану ж! Та що там! Подумаєш… Чхать!!.»
НКВД містилося у величезному новозбудованому будинку на розі вулиці Калініна. Він огинав той ріг півколом і височів шістьма поверхами, ще не облицьований, червоний, але вже урядуючий.
Біля входу, підпертого могутніми колонами, стояли вартові, як ідоли, — в довгих шинелях, а назверх кожухи, тримаючи гвинтівки з примкнутими багнетами навскоси, — зовсім так, як на малюнках, що мали ілюструвати могутність першої в світі країни диктатури пролетаріату.
Григорій піднявся з Грицем сходами до вестибюлю. Ішов урочисто і воднораз зневажливо, замітаючи слід дохою, як катерининська дама шлейфом.
Так пройшли повз вартових, що стояли закам’янілі, як втілення могутності, таємничості і караючої невблаганности т. зв. «революційної законності».
У вестибюлі Гриць зупинився, взяв Григорія за петельки і притяг до себе. Цей тайожник, цей примітивний і простолінійний хлопчина був чуткий, як вовк, як дикий, гордий, свободолюбивий горал. Подивився мерехтливими очима у саму душу і — відштовхнув: «Іди геть! Чекай на вулиці».
«Чортів Гриць!..» — Григорій не був ані слабовольний, ані забобонний, — він не вірив ні в чорта, ні в диявола. Але, вирісши серед природи, він вірив у інтуїцію, у незбагненне відчуття, у вовчий інстинкт.
Постояв хвилинку. Подивився, як Гриць підіймався сходами вгору, і перемагаючи хворобливо-упертий потяг піти іслідом, піти побавитись, підкорився отому товариському, лагідному, але категоричному: «Іди геть!»
Помалу повернув і вийшов. Пройшов сходами, замітаючи дохою слід, минув вартових і вийшов на вулицю.
Минуло з півгодини… Минула година… Опанував неспокій. Він крутився на розі і зрозумів, як то недоречно, і що це може скінчитись дуже зле, — крутитись на розі насупроти НКВД. Ну, знаєте! Ліпше було йти нагору. Він повертається іде до східців і починає підійматися…
Але тут вийшов Гриць. Чіпляючи за плече рюкзак, підморгнув: «Пішли!» — і попростував собі, ніби й незнайомий.
«Чортів Гриць! Хто б подумав, що в такім наївнім, дикім хлопчиську стільки змислу і такту? Мисливець! Справжній мисливець!»
А Гриць справді почувався, як мисливець, нашорошений близькістю хижого звіра — ходив по грані між звичайним і небезпечним, ходив, як на ризикованім полюванні, обачливо, хитро… Тигролов!
Хитро заскаливши око і посміхаючись, пройшов мимо, лише кинув на ходу: «Іди збоку. За мною».
Так вони пройшли квартал. Завернули направо. Потім наліво. І завернули в охотінспекцію.
Тут Гриць поклав заяву на стіл і відсапнувся:
— Ху-у!.. Відмовили. От.
— Таж… — навіть не здивувався Потаюк. — Ну, і?
— І відмовили. Кажуть: «Не треба! Навіщо?! Полюйте так…»
Потаюк помовчав, поводив нахмуреними бровами з-під кубанки і враз засміявся іронічно. А далі зайшовся сміхом весело, та: