Все, що було в ресторані — танцювало, пило, курило, грало, — все обернулося. Веремія фокстроту на хвильку припинилася. На цьому тлі станцьованих, засмоктаних, блідих облич і постатей два гості виглядали, як люди з іншої планети, з якогось іншого, героїчного, а не такого задимленого, смердючого світу. Так, ніби зійшли з екрана персонажі якогось цікавого героїчного фільму. Два пірати чи два ковбої. А чи посланці досі незнаного царя тих, оспіваних, але так і невідомих уссурійських нетрів. Найбільше привертали увагу (попри все екзотичне вбрання) обличчя, ніби викуті з червоної бронзи, а потім в них вставлено очі, що вражали своїм блиском і зосередженою силою.
Гриць ступав так, як по кедрачу, не звертаючи ні на кого уваги, — дивився примруженим оком понад головами — шукав, де побігло…
Диригент енергійно замахав паличкою, фагот загавкав, мовби пес, назустріч, все пожвавішало, але ніхто не танцював, — ніби на честь новоприбулих. Дами зміряли очима своїх партнерів і одвели їх швиденько — зрівняли… Хтось з мужчин, під’юджуваний інстинктом самця, сказав якийсь плаский дотеп, хтось засміявся… А хлопці дійшли до середини, не звертаючи ні на кого уваги, так, ніби вони в лісі, зупинились, вибираючи місце для табору. Навіть не бачили, як котрась з тих голоспинних бабів стріляла до них очима, сміючись дзвінко. Ба, так, як у скелю. «У, ведмеді!»
Аж тоді Гриць зареагував, простуючи за Григорієм до вибраного місця:
— Чув?.. То либонь про тебе… І чого це нас усі дівчата називають ведмедями?
Вони вибрали собі порожній столик біля вікна й зручно розсілися. Підлетів гарсон. Джаз-оркестра заторохкотіла, завихляла танго…
Григорій поклав поданий прейскурант догори ногами:
— Вина карафку!.. Горілку двічі!.. Кав’яр двічі… Оселедець з оцетом двічі. Біфштекс двічі. Капусту з цибулею двічі. Яєчню по п’ять яєць з салом двічі!.. — не спитав, скомандував.
Гарсон вилупив очі:
— Все подавати зразу?
— Будь ласка, все зразу!
— Єсть!.. — подався, й вже чути десь за буфетом його веселий, бойкий голос: «Вина карафку… горілку двічі… біфштекс двічі… двічі… двічі…» !
Сперш гарсон примчав вино й горілку. Але хлопці не доторкнулися, слухаючи, як у них всередині грали гобої й ніби вовки дерли пазурами, нетерпляче ковтали слину. Гриць блукав очима по залі, що закрутилася у веремії танго, на дівчат з голими ліктями й спинами й не реагував, — «ї-і-с-ти!». Григорій дивився в картку, що звалася прейскурант, читав її знічев’я й згадував студентські роки в Києві й свої студентські жарти: дуріючи в ресторані, вони отак брали прейскурант (тільки там вони були писані од руки) й дописували в меню: після — «Стерлядь в марінадє» та «Омлет по вєнгерскі» писали — «Лошадь в яблоках», «Гієна огненная со льдом»» і так далі…
Так доповнювали меню й ставили його знову на стіл для втішного дивування спантеличених клієнтів. Безжурні студентські роки!
Гарсон примчав на велетенській таці гору тарілок з стравами й без страв…
І загуляли хлопці… Випили по чарці — й налягли! Дійсно, як два ведмеді.
А вже як втишили голод — світ прояснився. Гриць не міг війти з дива, що воно робиться! Як ті сукенки тримаються на тих дівчатах. А головне — чого то вони так ходять вихилясом, затискаючії ноги межи ноги? «Дрочаться…» — вирішив він по простоті душевній.
Все навколо ходило ходором. Веремія звуків і дівочих грудей, ніг, розмальованих губів, набілених крейдою носів, сухозадих кавалерів…
Верещали банджо, як кози, ні, як козли весною, ухкав трамбон, ніби роздрочений вепр, а хтось вистукував паличками, ніби заєць лапами, змагаючись з клюйдеревом, щось свистіло, щось видзвонювало…
Диригент вимахував руками й ходив вихилясом, і всі музики з ним. Було таке вражіння, ніби вони перепились й виробляли здуру, що кому забрело в голову, ще й пригукували разом. А публіка шаліла, притупувала обцасами, приляпувала підметками… Й все те крутилося в шаленому, божевільному, розпутному ритмі, тручись одне об одного.
Григорій дивився — й дедалі більше супив брови, — на нього насувалась чорна хмара.
Підлетів гарсон — хлопці замовили ще вина, замовили пива. Пили… Замовляли ще якісь страви… Хміль ударив у голову.
Гарсон поставив на стіл якусь споруду. Дві. На нікельових підставках горіло синє полум’я, а над ним щось шкварчало, накрите нікельовими покришками. Гриць чудувався: «От смішно!.. Він такого не бачив ще. Смішні ті городяни — на таці вогонь продають».
Насупроти сиділо якихось двоє дівчат за столиком, вп’ялися в хлопців очима. Замовили собі чорну каву, сьорбали її потрошку й так сиділи. Дивилися як заворожені. Одна робила очко уперто, але без наслідків, — хлопці не помічали зовсім. Друга — навіть очка не строїла, — дивилась вогкими, широко одвертими, не то здивованими, не то захопленими очима й зрідка підносила до уст каву.
Інших дівчат — всіх, які були в цій залі — хтось запрошував до танців, хтось до них залицявся, всі вони танцювали з партнерами, а тоді бліді й щасливі сідали до столиків — їли, пили, сміялись, і знову схоплювались, і знову танцювали. А тоді з партнерами десь виходили… й поверталися ще блідіші.