Велике переселення народів! І таке враження, ніби всі це котиться десь у прірву.

На станції Красная Речка «експрес» зупинився, десі на грець його зна якій лінії, серед моря товарових ваго нів, освітлених відблисками деяких ліхтариків…

Назустріч підкотився інший ешелон і став поруч.

У Григорія серце задрижало: крізь заґратовані віконечка дивились бліді обличчя, поприлипавши до ґрат… Етап !!!

З другого боку «експресу» стояв такий же етап, лише в другий бік. На гальмових площадках маячіли патрулі з тригранними багнетами. Хтось гукав зліва через «експрес» до другого етапу:

— Здорово земляки!… — і сміявся шибеничним сміхом. — Куди Бог несе?!.

— В «Дальлаг», а вас?

— В «Сєвлаг»!… Ха-ха-ха!

Людп висовували руки і махали один одному і сміялись. Що їм ще лишилось, як не сміятись?!?

Хтось з’їхав з глузду в цій країні. Один етап ішов на схід, другий на захід, а посередині — ще один етап, тільки без конвоя.

— Глянь глянь… Наші! — прошепотів хтось гаряче в вагоні «експресу», припадаючи до вікна. — І по той бік і по цей бік!..

— Ото тутешні, — бурчав той, що співав «Джанкоя». — Скрипникові вчителі, та партєйці, та куркулі, — все наш брат, «враг народа»! Ті, що колись українізацію тут робили, і інші «враги».

Люди в «експресі» повідтуляли ганчір’я в повидушуваних вікнах і ловили слова, згуки, дивились на притиснені до ґрат обличчя.

— Боже-Боже! — побивалась якась жінка. — І що воно в світі робиться?!. І де те людське пристановище наше? Га?!

А земляки махали один одному руками з заґратованих віконечок, втискали в грати білі, як смерть, обличчя і пряли очима… І сміялись… Сміялись беззвучним мефістофельським сміхом.

Це тривало якусь коротку мить. І щезло, як марево, як нічне хворе маячіння. А здавалось, ніби це тривало вічність і триває й досі.

Вже ешелони розійшлись, а той беззвучний мефістофельський сміх стояв, як привид у фантазії вимученої, невиспаної людини, як мара в чорній безодні ночі.

Хтось з’їхав з глузду в цій країні. З одного кінця землі гнав етапи в другий, а їм назустріч гнав такі ж етапи, І нема їм кінця-краю. А межи ними котив цей плач на колесах, цей неетапний етап, цей найдемократичніший «експрес», ні, — ковчег горя проклять і сліз материнських.

Змазчики перестукували букси, лаючись на чім світ на лютім морозі. Чи то вистукували колеса, ляскотіли буфери і чиргикали та скиглили гальма?..

Вимучені люди вже спали, похилившись одне на одного. «Експрес» стрясав ними, обдавав їх димом та смородом, ревів до них із скреготом, — та вже не в силі був їх розбудити.

Лише ячіло мале диїя. Ячіло тихенько, безпомічно, безнадійно вже…

Та не спав ще Григорій — думав свою понуру думу, притримуючи на плечі Грицеву голову.

Надворі помалу сіріло.

ХАБАРОВСЬК

Смішні й печальні походеньки

Туман стояв од морозу. Туман дрібнюсіньких блискучих пилинок іскрився на вранішньому сонці.

П’ятдесятиступневий мороз біг шпарко по пішоходах, по нулицях і рипів-дзвенів, заливався на всі голоси, квапився десь, бадьоро пританцьовуючи.

Місто, розташоване на сопках і в долинах, хукало, тупотіло, хлопало рукавицями і волохатими од інею віями.

Згромаджені на горбах будинки середмістя, підносячись з лискучого туману, як з моря, димили з усіх димарів, хукали в небо. Гейби величезне товпище пароплавів — кораблів фантастичного флоту — згромадились в порту і розпалювали печі, готуючись до вимаршу в невідомі рейси. А чи згубили маршрути, збились в тумані, і згромадившись на зрадливих рифах, алярмують, і димлять, і хукають в небо. Ні, пливуть, пливуть!.. Похилені стовпи диму злягли в один бік — цілий ліс рухливих димових стовпів, — пливуть!..

І так само диміли коні, люди, пси, випускаючи клубки білої пари, що тут же на них осідала інеєм. Диміло все. І рипіло, чиргикало, квапилось.

Хабаровськ — столиця цілого Далекосхідного краю, цього химерного ельдорадо.

Хлопці вийшли на головну вулицю, що звалась Карла Маркса. Пішоходами бігли, поховавши носи в ковніри й натискаючись одне на одного, аборигени столиці — службовці, робітники, військові, — росіяни, українці, китайці, корейці… Військові з течками і цивільні з військовими планшетками та шкіряними військовими сумками через плече…

Дудніли авто, ляскаючи ланцюгами, і тут же їхали нарти, запряжені північними оленями, — то десь приїхали гольди до столиці. Рогаті миршаві олені й гостровухі миршаві пси та екзотично вбрані низенькі гольдячки, що сиділи на нартах, привертали уваги хабаровців. Люди товпились, розглядаючи диво. Бо не бачили. Бо, за статистикою цієї столиці, в ній дуже мало старожильців, а все — рухливе населення, постійно змінне. Воно рухається так, як вода в Амурі: припливає і одпливає, — не затримується. Приїздить добровільно і з примусу — за партійними та профспілчанськими зобов’язаннями — і, не витримавши умов суворого краю, утікає геть, ризикуючи з усіх пільг та вигод, передбачених КЗОТом. Поурядуе трохи, отак хапне екзотики і втікає назад, розповідати там, вдома, «у самовара», як пікантний додаток до тії ідилії всесоюзного міщанства, — дива про химерний край, про чудеса найчудесніші.