— … В Донбасі працював, — розповідав якийсь юнак зухвало, весело: — Нема ходу! Пашпорт, кажуть, дайош… Ха-ха! А раніше! хе, пашпорт! Я б з папшортом раднаркомом був би, та хіба ж таким! А так — нема ходу параходу! В Архангельську був… На Камчатці був… В Ташкент! був… І всюди те саме — «справку од сєльсавєта» давай. Тю! Знайшли дурного!.. — і зітхнув скептично: — Велика земля, та тісна, чорт би його взяв.

— Що там у нас вдома робиться!? — журилась якась жінка. — Як там наші?..

— А знаєш, — гукнув хтось, мов до глухого: — Серьога дістав вишака! Коні подохли в колхозі так, кажуть: «шкідник»!

— Ба… — хтось сичить і труситься (видно, хворий) на горішній полиці: — Як люди подохли в цілій окрузі, то шкідника, не бійсь, ніде не шукали!..

— Ну ж, цить же, цить, ясочко моя!.. — квилила мати.

— …Ой, та й спишу я всю досаду на листу, — журився дівочий голос:

— Ой, та й пошлю я в славний город Пол-та-ву…

— Пошли, пошли, — насмішкуватий парубоцький голос: — Пошли, дівко, і прямо до голови горсовета. Хай сучий син дочитає, як його хрещеники — розкуркулені, то так…

Другий парубоцький понуро, наче про себе:

— І напиши йому привєт… в гроб!.. в могилу!.. в дошку і в Ноїв ковчег!.. — заграв він енергійну моряцьку молитву і зашморгнув моряцьким вузлом. Сплюнув.

Дівчина притихла, а потім насмішкувато:

— А ти, видать, з попів. Чим він тобі так допік?

— «З попів, з попів», — передражнив понурий парубоцький голос і замовк. Але не було в нім злоби до дівчини, лише була злоба взагалі. Дівчина теж замовкла. Довго мовчала в гомоні. А потім знову зринув її голос, як з каламутної води, ніби вторячи дитячому ячінню, але вжи тихше:

— Ой, а хто буде той листок читати,

Та той буде всю досадоньку знати…

— Ну цить же, цить, — схиляється материн голос, як материнка в полі, горнеться до немовляти…

Григорій слухав весь той гамір, зціпивши зуби, і йому наморочилась голова. Те, що він почав був забувати — ціла ота трагедія його народу — навалилась на нього всім тягарем, кидаючи серце, мов м’яч, у всі боки.

Уся! Уся його Вітчизна ось так — на колесах позагеттю, розчавлена, розшматована, знеосіблена, в корості, в бруді… розпачі!.. Голодна!.. безвихідна!.. безперспективна!.. Стискав зуби, аж но набрякли щелепи.

А журливий голос, як материнка в полі під вітром:

— Ну ж, моя крихітко… моє сонечко… моя ластівко… — гойдається на вітрі, тремтить безнадійно над дитячою агонією.

Поїзд гримотів, конвульсійне здригаючись, в темряві. Зупинявся і довго стояв на станціях і роз’їздах.

На якій станції до вагона вдерлося двоє з ліхтариками.

— НКВД!.. — прошелестіло вагоном.

Там, де кондуктори і контролери не мали сили ані совісті вдертися, там ці вдерлися і господарили, як вдома, шукаючи за чимсь, що їм потрібне. Світили ліхтариками в обличчя, ступаючи по людях, як по дровах.

Григорій чекав спокійно, приготовившись до найгіршого. Лише тут збагнув, який він дурень — виліз в світ, не мавши документів. Але не додумав цієї думки до кінця, як йому присвітили ліхтариком в обличчя. Сперш Грицеві, потім йому. Дивились мовчки, водячи світлом згори вниз. Пильно дивились на розцяцьковані унти і дохи… І полізли далі. Либонь, взяли їх за двох «відповідальних», екзотично вбраних представників влади з місць, а то й з центру.

Григорій засміявся про себе: «Раз!..» — цебто пронесло раз. Ясно, таке екзотичне вбрання виключає одразу всякі підозріння. Таке вбрання недоступне для будь-кого, бо то задорого коштувало б, а доступне лише хіба для дуже великих відповідальних осіб та й то не для всіх, а лише для тих, що мають з тайгою до діла, що командують там; або представникам влади з тих нетрів — головам сільрад та директорам золотих копалень.

Пінкертони з ліхтариками нікого не зачепили в вагоні, лише світили всім мужчинам, а особливо хлопцям в обличчя пильно придивлялися, — шукали того, кого їм треба.

Коли ліхтарики пішли геть і щезли (десь полізли через тамбур до другого вагона, либонь), хтось молодий засміявся в темноті, пошепотів з кимсь і сказав вголос, на весь вагон, зловісно та злорадно:

— Хай-но ми поміняємось ролями… Так я от тебе знайду! І в пеклі! В самого диявола на печі не сховаєшся — трам-тарарам! — і заспівав безжурно по-одеському, на жидівський манер, з вихилясами та з викликом:

— Ой, Джан, — ой, Джанкої,
Ой, Джанкої — папи мої,
Ой, Джанкой — і — Джан —
Б і р о б і д ж я н!..

Хтось засміявся. Хтось весело сплюнув. Хтось зітхнув

— Біробіджан — сибірська Палестина, а ішачить там — все наш брат… Ех, ти-и!..

Поїзд котився в темряві, мов під водою. Хтось тужив Хтось наспівував:

— Колима ти, Колима, —
Новая планета:
Двєнадцать мєсяцев зіма,
Астальное — лєто…

А дитина квилила, чіпляючись за життя. Як каганчик на вітрі змагаючись, — ось-ось погасне… Ось-ось…

Хтось маячив уві сні. Хтось помирав від спраги…