ОЛЬГА, вдавши що не чула, голосно:
— Цю засаду в нас впоюють з молоком матері… Правда ж це добре, гер Матіс?..
МАТІС дивився на неї примруженими очима із погано прихованим задоволенням, як вона з’їхала того старичка!
ОРТСКОМ.:
— Ми у Вас оце втретє і я мушу вам сказати — не сподівався… Ви дуже мила господиня… З Вами цікаво розмовляти, хоч Ви й маєте дерзкий язик…
ОЛЬГА сміється:
— Я, здається, забагато перечу… А Ви не звикли…
— Можливо…
ОЛЬГА зідхає з удаваним жалем:
— Що ж зробиш… Я, здається, взагалі є суцільне якесь заперечення… Нонсенс, з погляду Вашого і тих, що з Вами, а тим часом — закономірне отаке от явище… Хоч для людей обмежених може й тяжке для зрозуміння, і не можливе взагалі… Чи не так, гер Матіс?..
МАТІС трохи іронічно:
— Ви говорите щось дуже загадково… і кручено… Як кожна гарна жінка… Гм… Це, далебі, для більшої романтичности…
ОЛЬГА:
— Можливо… (насмішкувато)… Спеціяльно для Вас…
ОРТСКОМ.:
— Прошу, прошу!… Знаменито… То по вашому, ми люди обмежені?..
— Ні… Але я хіба сказала про Вас? Ні, я сказала взагалі… Що ж до нас… Гм… Ми виросли в тій країні і в таку епоху, гер Матіс, якої ви всі зовсім, зовсім не знаєте… І ніколи, мабуть, не збагнете…
МАТІС:
— Але яку ми з власної волі геть перекреслили та й по всьому…
ОЛЬГА, граючи в шахи:
— Чи ж вже перекреслили?.,
— Безсумніву…
— Себто і нас заразом, навіть не поцікавившись нами ближче?..
ОРТСКОМ.:
— Все, все ясно, мила пані… Все ясно…
МАТІС лише подивився пильно і посміхнувся, поринаючи в книжки…
ОЛЬГА:
— Думаю, що саме тут криється фатальна історична помилка…
ОРТСКОМ.:
— Тобто?… Ну й ну… (засміявся голосно).
ОЛЬГА, знизивши плечем, дивиться на шахівницю…
ЛЯЙТЕНАНТ дуже задоволений з партнерші, поводиться дуже ґалянтно і мило…
МАТІС переводить розмову на іншу тему, знайшовши якусь книжку:
— Скажіть, чия це бібліотека?
— Моя… (озвалась Ольга).
— А от ця книга?..
ОЛЬГА, сміючись:
— Гер Матіс!.. Кому належить цілість, тому, очевидно, належать і всі частки.
— Але ж це Шопенгауер в оригіналі!..
— Напевно…
ОРТСКОМ.:
— Там я бачив у Вас багато книг німецькою і французькою мовою… Геґель, Ніцше, Ґете і Маркс… І то Ви все перечитали?
ОЛЬГА іронічно:
— Все можливо, гер…
— (перелякано) — І Маркса?!.
— (знизала плечима) — І це можливо…
— І Ніцше?..
— І Ніцше…
ОРТСКОМ, насмішкувато, не ймучи віри:
— Уявляю… Боже мій!.. І що Ви з того засвоїли?..
— А хіба читають, щоб конче засвоювати?.. Ми читаємо щоб знати…
— (іронічно) — То Вам напевно зашкодило…
— Часом як…
— Мій Боже!.. І пощо, пощо то все для такої чарівної жінки?!. Ви — чарівна жінка… І ваше призначення…
— І моє призначення, гер Комендант?..
— Слугувати мужчині… (недвозначно глянув у бік Матіса).
ОЛЬГА зсунула брови й засміялась:
— Я знаю нову… теорію… яка не звільняє від цього обов’язку й мужчин, і навіть дітей…
МАТІС одійшов до вікна й сів на підвіконні, і так сидів мовчки, не зводячи очей з Ольги… Оглядав її груди, плечі, обличчя… Мружив очі… Безсумніву вона його бентежила, як жінка, як прекрасний екземпляр жінки, дивної, якоїсь особливої вроди… Надзвичайна жінка…
ОРТСКОМ:
— Знову ваш язик… Куди це Ви стріляєте?..
ОЛЬГА наївно:
— Я вичитала в отих от усіх книгах, що серед культурних націй віддавна велось навпаки — був певний культ жінки, культ слугування їй, її красі і материнській місії…
ОРТСКОМ засопів:
— Так… Культ чарівної жінки…
ОЛЬГА:
— Так… Без ріжниці її державної приналежности…
ЛЯЙТЕНАНТ засвистів, обдумуючи хід і лукаво поглядаючи на Ольгу з-під лоба.
ОРТСКОМЕНДАНТ гмикнув… Покрутив головою іронічно…
МАТІС посміхнувся і, примружившись, закурив, буркнув:
— Це в культурних народів і по відношенню до культурних народів, і до культурної жінки…
ОЛЬГА:
— Авже ж, авже ж… (метнула оком насмішкувато) — Ну, я чекаю, пане Ляйтенанте, Ваш хід… (повернулась і взяла акорд на роялі, такий же насмішкуватий, як і її обличчя).
ОРТСКОМ:
— Панове!.. А чи не ліпше нам вже їхати до театру?.. куди Ви, гер Матіс, обіцяли нас одвезти Вашим прекрасним “Опелем”, га?.. А перед тим… Може б Ви нам заграли щось, фройляйн Ольга?!.
МАТІС:
— Рація…
ОЛЬГА зідхнула надто щиро:
— Гай-гай… Не вмію… (і закрила ляду) — Скажіть ліпше от… (глянула раптом усторч) — Ви “тоді” грали “БОЖЕ ЦАРЯ ХРАНІ”… Що Ви собі думали?.. Ні, не так… Скажіть — що ви взагалі про нас думаєте?..
— Про кого?
— Про нарід, що живе на оцій землі і що його прийнято вже називати українцями… і яким ви зараз керуєте… А тоді вже — чи до театру то й до театру…
МАТІС посміхнувся, а ОРТСКОМЕНДАНТ розвів руками:
— Що за запитання… А проте, я хочу відповісти вам на запитання запитанням: