МАКСИМ зробив жест… ОЛЬГА:
— Ти не посміхайся, Максиме, а ось слухай, — ти можеш бути атеїстом… але Христос виграв саме тому і тільки тому, що власною смертю навіки ствердив свою правоту… Наша правда є такаж безсмертна… От.
МАКСИМ посміхнувся, тихо:
— Дитинство… Прекрасне моє дитинство… Наївне і прекрасне… (раптом, відсапнувши) — Це правда, Ольго… Але що ж має сьогодні робити комбриґ?!.. Скажи…
ОЛЬГА тихо:
— Ти сам знаєш, що має робити комбриґ…
МАКСИМ:
— Комбриґ має бути готовий для “Завтра”?..
— Не тільки…
МАКСИМ посміхнувся з полегкістю, ніби щось знайшовши:
— Значить… сьогодні?.. (озирається й зміненим голосом) — До речі, я не маю жодних документів… та ще й ранений… Я, як зацькований вовк… Тут небезпечно — і для мене й для вас, друзі…
ОЛЬГА:
— Завтра Гриць одведе тебе на хутори…
— А — потім?!.
Всі мовчать пригнічено, МАКСИМ думає якийсь час… Потім враз стріпнув головою:
— Добре… Лише б загоїти руку!..
КАТРЯ:
— Що ти надумав?!.
МАКСИМ, пестячи Катрю по голові, засміявся:
— Ну, ну… Мала… Комбриґ знає вже, що робити… (подумав) — Ольга в одному має рацію… По-моєму, це буде так:
У нас є до вибору — умерти за Сталіна… За Гітлера… І за себе… За свою правду. І тим перемогти…
ОЛЬГА:
— Не забігаймо із смертю наперед, друже…
— Мене смерть не страшить… Мене страшить рабство і безчестя… Це найгірше. Так?..
— Так…
МАКСИМ глибоко вдихнув повітря й з шумом випустив його з грудей, і враз прорік якось моторошно, тягуче-поволі, як сомнамбула:
— Тоді я чітко проглядаю контури нашої кривавої, тяжкої, й далекої… але неминучої перемоги… (стріпнувши головою, починає зводитись): —
— КОМБРИҐ ПІШОВ!..
15
Раптом відчинилися двері (без стуку) і ввійшов ДОЛМЕТЧЕР Капка. Вломився нагло, гупаючи на порозі чобітьми підкреслено-зухвало…
КАТРЯ враз погасила лямпу… Всі змовкли…
ДОЛМЕТЧЕР КАПКА, стрельнувши ще при світлі очима до столу, вже в темряві гмикнув значуще, а тоді прорік призирливо, на повен голос:
— Увага!.. Полковник армії “ҐРОС ДОЙЧЛЯНД” — фельдкомандант гер Матіс НАКАЗАВ повідомити, що він буде взавтра, рівно о 8-й вечора… Пані… пані ОЛЬГА УРБАН мусить взяти це до відома… і нікуди не виходити…
Чути як повернувся на обцасах… Пішов… Хряпнув дверима…
16
Тиша… Темрява… І голос комбриґа. Він раптом прогув у тій темряві, в тій тиші з безмежним обуренням, люттю, жалем:
— Е-е-х-х… МОЯ… БРИҐАДА-А!!…
Павза — антракт.
………………
В темряві якісь мавпи починають піряти каміння… Просто в заплющене око моєї кімнати… Вони галасують і кричать. Крізь маріння утоми я розрізняю голоси!..
Гм… Дивно… Звідки він узнав той Долметчер, що я тут? Дивно…
А вони намагаються видертися перед заслону… Хочуть “грати”… Я все таки спихаю їх геть…
Втома… І манюсінька думка:
— “Так ніби це я винен, що Матіс дав йому по щелепах…”
Але це маленька думка й байдужа, як місячний промінь…
В розбиті шиби дивиться місяць… А може то не місяць? Тоді мені пригадується чомусь обличчя з випеченими очима — обличчя безрукої й безногої людини на перехресті автострад, захряслих інтернаціональними юрбами й машинами, регульованими чорним мурином в центрі Европи… Все то було рухливе й переходяче, лише обличчя з випеченими очима було постійне на цім перехресті… Воно мало символізувати господаря, що взявся був перерішити історію на тисячу років…
Мурин елеґантськи-недбало махає рукою:
— “Окей!..”
І тоді ж напливає ще химерніший образ:
…Звалище збомбленого на друзки Нюренберґу… Залізні орли лежать в румовищах догори лапками, потрощені, і навіть у них повилітало пір’я… залізне пір’я… Ось майдан, на якому немає нічого не розтрощеного, все розґратано на череп’я — і на поверхні, і навіть в глибину на кілька метрів… Все зломане і звалене в хаос… А серед нього — диво…
Горда, цілісінька, ніде не здряпнута постать Дюрера… Він стоїть серед хаосу і, непорушений смертю, гордо дивиться в небо…
…Дивна асоціяція…
Його не торкається відплата… Як і тих маленьких жебраків в центрі зруйнованої імперії, що щодня приходять черідкою по милостину до моєї кімнати..
ВІДСЛОНА ТРЕТЯ
……………………
І знову те перехрестя…
Це виходить КАПКА, горем убитий… ДОЛМЕТЧЕР КАПКА… Він виходить на перехрестя, блукає очима, як сновида і стає, може навіть обпершись спиною об телеграфний стовп… Бо об що обпертись на такім перехресті?.. І так стоїть, спустивши руки. Дивиться тужно на стоптаний куш бур’янцю:
— Не розцвіло… (махає рукою погноблено, байдуже) — Не розцвіло… (махає рукою й зідхає) — Степова Геллада називається… (дивиться тупо просто себе, ворушить губами зосереджений в собі):
— Моя кар’єра… (зідхнув) — О, моя кар’єра!.. (зідхнув; раптом гістерично:) — Москаль!.. Га!.. Москаль взяв гору!!. (люто) — А все через ту шкуру!.. (перекривляє) — “Баронеса-а?..” Ух, ти!.. Чекістів на стіні тримає… (киває скрушно) —