— Чого йому тут треба? Не бажаю бачити цього чоловіка.

— Він дуже просить, ваша величність. І я прошу теж.

— І ти? За Заубуша? Чи знаєш його як слід?

— Дозвольте, ваша величність.

Видно було, що не відстане. Ось так, ухопившись за край ложа, мов той нечистий з видіння, стоятиме й до ранку, й цілий день, благатиме за того барона, який, власне, міг би ввірватися й без попереджень, без благань, за своїм звичаєм.

— Де той барон?

— Він тут.

— Хай увійде. Але ти зостанься.

— Не смію, ваша величність.

— Велю тобі.

Вільтруд зникла. У вежі ще панував морок, і хоч очі Євпраксії були призвичаєні до нього, все ж вона чи й помітила Заубуша, який з’явився нечутно, не стукав нахабно своєю дерев’янкою, став якийсь мовби нижчий, менший, може, то й не барон, а знов злий дух? Поклала мовчати вперто й затято, послухати, чого йому треба, хто прислав сюди, що вони там ще затівають.

Здалеку долинув до неї голос. Належав Заубушу, у цьому не було сумніву, але чомусь без звичного для барона нахабства й різкості.

— Ваша величність! Євпраксія мовчала.

— Що ви думаєте про мене, я знаю. Але ж ваша величність!

Вона не озивалася.

— Заубуш — брудна свиня, всі це знають і всі це кажуть. Йдеться не про Заубуша. Про вас, ваша величність.

Кожному завжди йдеться про нього самого. Чи задля цього треба було будити її?

— Ваша величність, ви не хочете мене слухати? Мовчить — отже, слухає. Вже цього задосить для такого брудного чоловіка.

— Я виступаю не від свого імені, ваша величність. Ніколи не виступає від свого імені. Всі це знають. Не таємниця для неї.

— За мною стоять аж он які сили, ваша величність! Більші за самого імператора!

Що їй до імператора, і до тих сил, і до всього на світі? Вже звикла покладатися на власні сили, черпати з власних джерел. Аби лиш не зміліли, не всохли, не зникли!

— Ви пошкодуєте, ваша величністьі

Навіть не дивилася в його бік. Одвернута плечима, втуплена в кам’яну стіну, за якою був безмежний простір. Линула туди серцем, душею. За гори, поза небеса, додому! Чому там, удома, вчили її тільки добра? Чому ніхто не вчив суворості? Змалечку, від самого народження, від першого крику вчити, що світ жорстокий, безжальний, твердий і треба вміти змагатися з ним, опиратися йому, виступати при потребі проти нього, знаходячи для цього сили. Виступати хоч проти всього світу! Відважно, зухвало, відчайдушне! А вона не вміла навіть спопелити поглядом, убити словом якогось там Заубуша. Зневажала, ненавиділа, але мовчки, безсило, власне, лякливо. Бо ще й не знати, які наміри в того негідника. Може, посланий для вивідництва, може, задумали з імператором ще тяжчий злочин проти неї? А вона безсила.

Заубуш зник так само нечутно, всупереч своєму призвичаєнню, не лаявся сотнею тисяч свиней і не гримів дерев’янкою, майже відразу по його зникненню знов зродилася коло імператрициного ложа ясноволоса Вільтруд, упала на коліна, вхопила руку Євпраксії, цілувала, плакала.

— Ваша величність, ваша величність! Чому ви не захотіли його слухати?

— Дурна ти, Вільтруд. Адже я слухала. Чула все, що говорив цей чоловік.

— Але ж ви мовчали, ваша величність!

— Я не хочу говорити з негідником.

— Ви несправедливі до нього, ваша величність!

— Несправедлива до Заубуша? Вільтруд, ти ще надто мало знаєш.

— Я… я знаю все. Він хоче вас визволити, ваша величність.

— Заубуш? Визволити?

— Так. А ви…

Дівчина заплакала ще дужче. Не могла вже й говорити.

— Заспокойся, Вільтруд. Йдеться ж про моє визволення. Чого маєш плакати? Ти вільна.

— Ви не захотіли… для мене…

— Для тебе? Що для тебе, Вільтруд? Кажи. Я допоможу, коли матиму змогу.

— Від вашої волі… моє щастя…

— Дякую тобі, моя дівчинко. Але ти можеш бути щасливою й так. Ждати моєї волі?

— Барон звелів, аби я… Мала намовити вас..,

— Намовити? До чого ж, моя дівчинко?

Вільтруд витерла очі. Сяйнула ними сумно й жалібно.

— Він обіцяє взяти мене в жони.

— Тебе в жони? Кому ж?

— Собі. Адже він ще ніколи не мав жони. Нічого не мав. Він глибоко нещасний.

«Нещасний» ніяк не тулилося до Заубуша, не мало з ним нічого спільного. Але ж яку треба було мати душу, щоб побачити щось людське в баронові?

— Він обіцяв узяти тебе в жони?

— Так. За однієї умови. Аби я намовила вас утекти з вежі.

— Мене? Намовити? Утекти?

— Він вам допоможе. Він уже все підготував. Він добрий і гарний. А ви… відмовляєтеся. Чому ви відмовляєтеся, ваша величність?

Євпраксія не могла стямитися. Вже переконалася, що в цьому світі чиєсь щастя і чиясь воля можливі тільки кощтом чужих нещасть і ув’язнень, тепер несподівано поставало перед нею геть неочікуване: хтось може бути щасливий завдяки її звільненню! Дивне щастя і ще дивніша воля, отримана такою ціною. Але ж не жорстока ціна, а добра, якась особливо людяна, хоч, коли задуматися, однаково є в ній щось не зовсім чисте, коли замішано тут такого чоловіка, як Заубуш, та й маленька Вільтруд плаче не тому, що її імператриця лишається в вежі, а через поруйнування своїх сподівань на щастя. Нічого нема безкорисливого на світі. У своїй доброті ця дівчинка з янгольськими очима так само безжально жорстока, як і Заубуш, як імператор, ян усі ті, хто дбає передовсім про себе, про власну вигоду, власні наміри, власну пиху. У кожного по-своєму називається, а все те саме.