— Benedictus, qui venit іn nomine Domini — пробурмотів абат Бодо, а Заубуш проказав якусь із своїх найтяжчих лайок. Буде йому сто тисяч свиней, коли через ослячу впертість цієї жінки все загинеї
А Євпраксія вже ступила в Соколину вежу. Не Євпраксія — Адельгейда, імператриця. Була ув’язнена як проста жінка. Всі в’язні однакові, їх об єднув неволя. Звання не важать. Охоронці звикають до своєї зверхності, пильновані трактуються ними як упосліджені, скинуті на саме дно існування істоти, яким уже ніколи йе дано піднятися. І коли й може бути для них вихід, то лиш в єдиному напрямку: до смерті.
Кнехти за велінням імператора берегли у Вежі п`яного кентавра його жону. Ніколи не бачили її, звигіди до думки що то просто жінка Генріхова, імператорська гідність Адельгейди чи й пам’яталася цим збайдужілим до всього на світі, окрім італійського вина та смаженого на дикому вогні м’яса, германським воїнам. Тож якою несподіванкою мала стати поява перед ними Адельгейди в урочистих шатах в короні, з усіма інсігніями, належними сану імператриці! Знетямлення сонних охоронців було таке велике, що вони не спромоглися навіть заступити дорогу імператриці, лиш старший з них, схаменувшись, спробував було нахилити спис, показуючи, що далі йти невільно, але імператриця гордо повела рукою і владно сказала: .
— Що маєте чинити, забачивши імператрицю ?
І тоді охоронці впали на коліна.
Важили й не слова імператриці, і не імператорські інсигнії — пам’ятали кнехти гаразд непостійність Свого імператора. Хто ж то знаві може, імператор простив свою жону і тепер кожен, хто спротивиться його новому велінню, поплатиться власною головою. Надто, що й найближчий до імператора чоловік барон Заубуш теж супроводжує імператрицю і тримається від неї аж он на якій поштивій відстані!
У палацовому дворі їх уже ждали коні. Для імператриці тримали золотистого коня. Сідло — єдвабне, у квітах, вуздечка з нитяного золота і єдвабу, із шнурками золотими і повіддям єдвабним, чепрак пурпуровий, з китицями. Закуті в залізо рицарі готувалися до супроводу. Твердогубі коні нетерпляче обпінювали золочені залізні вудила. Брама замкова вже стояла отвором, глухо задуднів дерев’яний міст під копитами, викресалися іскри підковами на веронському камені. Невеличка купка вершників швидко віддалялася від Верони, від замку, від веж. Мабуть, мовчазний сокольник стежив за тими вершниками зі своєї вежі, може, зітхнув, може, всміхнувся, а тоді випустив одразу цілий десяток соколів у передранкове небо. Хай летять, хай дихають волею, бо нема в цім житті нічого дорожчого.
А Євпраксія, коли вже повірила, що на волі, коли відчула, що не буде більше вежі, заплакала тихо й гірко. Не вірила, що жива. Той страшний чоловік, який вважався її мужем і звався імператором, був здатен на все иайлихіше. Міг замучити її гододом, замурувавши у вежі. Задушити вночі або й удень. Скинути з вежі й сказати, що заподіяла собі смерть сама. Аж дивно, що не здогадався це вчинити. Може, злякався, що весь світ повстане проти нього за такий злочин? А чи повстав би? Чи помічено було б її зникнення?..
Коли сходило сонце, їх зустріло ціле військо. Заплакана Євпраксія була така знесилена від щастя й минулих страхів, що вже й не змогла налякатися, подумавши, що то імператор випередив їх, щоб перехопити втікачку.
Ні, то був посланий Матільдою Вельф. На вороному жеребці, в золотому панцирі, по якому пущено було срібні трави, огрядний, щокатий, кучерявий (бо шолом зняв і вимахував ним на повітання), баварський молодий герцог підскочив до імператриці, на мить скам’янів, вирячившись на її вродливе, хоч і змарніле лице, тоді вправно зістрибнув на землю, став на коліно, коло стремена імператриці, викрикнув:
— Вітаємо тебе, імператрице!
Аж тепер відчула себе справді вільною. Хоч знову оточена мало не самими германцями, хоч чула їхню важку мову, хоч молодий Вельф нічим не різнився зовні від імператорських баронів, вірила: ці люди збережуть їй свободу. Бо стояла за ними десь невидима, але всемогутня жінка, Матільда Тосканська, це вона простягнула руку порятунку їй, жінка побачила жінку і помогла їй, ось так, як Євпраксія помогла своїй Вільтруд, а Вільтруд помогла їй. Тільки ж яку ціну захоче графиня Матільда за своє доброчинство? Що багатша й могутніша людина, то вищої ціни жадав, бо про мале вже давно забула. Яка ж ціна? Бо нічого безкорисливого нема на цім світі.
Коні скакали легко, охоче, якось ніби розвеселено. Далекі гірські обрії скакали разом із кіньми під небом такого кольору і яскравості, що їх людські очі не могли знести, тому час від часу біліла на ньому якась хмаринка. Городи на верхів’ях гір, замки шкірять одии до одного зубці мурів, скелясті гнізда, наїжачені оборонними вежами, мирні кампаніди в долинах, буйнощі виноградників, сірувато-приглушена зелень оливкових гаїв, по вузькій дорозі назустріч пишним вершникам маленький ослик несе на собі чорнооку дівчину. Пустотливий вітер завіває дівчині на голову її широкий чорний одяг, слшу-чо-біле тіло, регіт воїв: «То-го-го!» Але ж сміх! Людський сміх! Сміх вільних людей. І вона серед них. Вільна, як сокіл. Назавжди!