Відстані, пустища, ворожнеча, порожнеча… У лісі-недоборі блудило блудців сімсот молодців і чотири. А всі вони — чеберяйчики.

Серед безлюддя й безгоміння постала перед Євпрак-сією скляна гора. Світилася прозорістю, сяяла небесно, а ставало чомусь страшно. Зляканий кінь густо перебирав ногами, визміював тугу шию, ловив засльозено прекрасним оком погляд своєї несамовитої вершниці.

Вона спитала чеберяйчиків:

— Об’їхати?

— Їдь прямо.

Кінь не йшов. Не свій кінь — чужий, лякливий і зрадливий. Вона що спитала:

— Може, об’їхати?

— Прямо їдь!

— А як спробувати?

— Їдь, як кажемо.

Кінь не йшов. Втрачалося те, що не вертається ніколи: час. Час належить людині або не належить. Чеберяйчики тут безсилі. Вони заплакали золотими слізьми з золотих очей, сказали Євпраксії:

— Прощай.

І опинилися в рідній землі, де їх не дано нікому бачити, але про їхню присутність відають усі.

А Євпраксію вже наздоганяли. Прискакали захекані, перестрашені, розгублені, безпорадні, мовби аж добрі. Наздогнали, затримали, завернули. З належною поштивістю, з поклонами, з перепросинами, з запобіганнями. Імператор виїхав навстріч жоні. З першими князями імперії, з архієпископами, єпископами, рицарями. Всі хотіли цілувати їй руку. Сам імператор цілував руку Адельгейді. Грали лютні, кричали рицарі, били в щити від радості.Знайшлася, знайшлася! Порятована, вибавлена! Скакали за нею кілька днів. Далеко встигла відбігти. Далеко, але не задалеко. Втекти не дано нікому. Хоч пробують многі. Людина слаба. Це стверджують найвищі князі церкви. Адельгейді скаже про це вузьконосии абат Бодо. Нагадає Що є людина? Очеретина шд вітром. Євпраксія чула й не чула. Слаба? Але вона може бути твердою. Може й повинна!

Сиділа коло коня, плакала, кінь пирхав обдавав теплом з ніздрів, мовби співчував. Безглуздя! Безумство!

Імператор зістрибнув з коня, нахилився, цілував її руку.

— Ваша величність, що сталося? Безглуздя, безумство! А може, просто заблукала? І не було ні чеберяйчиків, ні золотих їхніх очей, ні скляної гори, ні золотих сліз?

— Ваша величність, вас шукали цілий тиждень!

— Я.мала подвійну насолоду від голоду й самотності.

— Моє серце обливається…

— У вас в серце?

— Ваша величність, я прошу вас… Сідайте на коня…

Вам дадуть нового… Імперія дивиться на вас…

— А мені? Теж дивитися на неї?

— Імперія не дає спокою. Вимушений покинути вас. В Італії бунтують графи. Матільда знов плете свої сіті. Я повинен їхати до Італії… А ви…

— А я?

— Ви затримуєте мене своїми…

— Своїми — чим?

— Так своїми витівками. Я — імператор. Я не можу

витрачати свій час. Він належить імперії.

— А що належить мені? Коли вам належить імперія,

то, може, мені належить бодай мій власний час? Генріх глянув на неї стомлено, майже благальної

— Я вимушений… Італія… Сподіваюся, що ви поїдете

Їхав на коні недбало зсутулений, якийсь мовби байдужий До всього довкола, водночас заклопотаний і втомлено-добрий. Чи можуть байдужі бути добрими?

Усе життя метався, воював, боровся, знемагав. Тоді спробував заспокоїтися, втомившись і вичерпавшись. Прикрашав собори, сидів у скрипторіях, дивився, як переписують і оздоблюють книги, закохався в цю руську княжну, зробив її імператрицею, побачив, що не здолав молодої жінки, знову мав кидатися в биятику, бо не лишалося для нього іншого щастя. Загарбаєш багато — не втримаєш нічого. Така доля всіх завойовників.

…Повернувся до того самого замку, з якого Євпраксія втікала. Була дика учта, бо нічого іншого вигадати ніхто не вмів. Імператор не пив, беріг сили, сподівався на чудо, хотів узяти імператрицю тут, у цьому замку після втечі, впійману спіймати ще більше, назавжди, навіки, ввійти в неї, як у завойований город, ввійти в серце, в душу. Коли повів її до ложниці, вона спокійно сказала:

— Можете взяти мене лише силою.

Він збив її з ніг, вона зламалася, впала на постіль, дивилася на нього ненависно, з огидою й відразою, Генріхстояв ледь нахилений над Євпраксівю, золотий ланцюг теліпався йому на впалих грудях, пожадання било йому очей, але якесь дивне, мовби летюче, пронизувало йому очі, пролітало крізь нього всього невловимою хвилею, відлітало, нічого не зоставляючи, окрім пустки.

Імператор застогнав, тяжко зворухнувся і пішов до дверей. Євпраксія мовчала. Мала б стогнати вона — хто почує?

У замках на людей налягають сни. Снам нікуди подітися, задавлені каменем, вони гнітять людину, знестямлюють її, лякають або ж ваблять нездійсненністю. Вночі Євпраксія побачила сон. Ту саму ложницю, в якій спала, те саме ложе, тільки піднесене вище, на зріст людини.

…Стояла на ложі у довгій сорочці, з довгими-предовгими рукавами, а внизу, ледь дотягуючись поглядом до її ніг, безпорадно й несміливо тупцював Генріх, невміло простягав угору довгі свої руки, але не до неї, а до маленької дівчинки, яка теж стояла на ложі, у такій самій сорочці, як у Євпраксії, власне, й не дівчинка, а маленька Євпраксія, ще безмовна, ще лиш у лепетанні, і Генріх тягнувся до малої, незграбно тупцював, врешті вхопився за її рученята, потанцював довкола ложа, приспівуючи. Тоді маленька Євпраксія несподівано випручала свої рученята і кинулася до Євпраксії великої і промовила: «Ма!..» І Євпраксію всю затрясло: дитя, її дитя! Вона війнула довгими рукавами, хотіла простягнути дитяті руки і з жахом відчула, що не має рук. Рукави були порожні…