— Чи ти робила, як це мають звичай робити деякі жінки?
Не соромився слів, здатних зробити розпусною найчистішу душу, брав їх уже готовими з покаянної книги вормського єпископа Бурхарда «Corrector», а той, складаючи свою безжально-цинічну книгу, яку радив сповідникам для бесід з прихожанами про їхні гріхи, виправдовувався тим, що у Вормській єпархії занепадає моральність.
Щойно залишаючись віч-на-віч зі своїм духівником, Євпраксія вже знала, що почує щось святенницько-хтиве. А що могла вдіяти віддана в наругу спершу маркграфові, тоді імператорові, а ще богові, церкві, її слугам, оцьому вузьконосому абатові, приставленому до неї вже й не богом, а всіма дияволами світу!
Хотіла позбутися абата, пишного почту, всього супроводу, металася туди й сюди по Франконії, по Швабії, по Баварії. Не могла ні вирватися, ні втекти, ні забутися. її зустрічали, перехоплювали, усі прагнули мати в себе таку високу гостю. Барони-кроволюби влаштовували на честь імператриці турніри й лови. Лилася кров людська й звірина. Барони жували м’ясо коло дикого вогню, розкладуваного серед каміння. Вогонь рвався з каменю, а її душа рвалася звідси, від цих рицарів, від єпископів, пурпурових, мов те вино, що ним обпивалися, від кострубатих замків і камінної тяжкості соборів.
Опинитися б у своєму недосяжному дитинстві, стати вільною від прискіпливості запитань, провин і ляків! Але світ був безжальний до неї. Світ, сповнений таємниць, нещасть і болю. Може, біль даний людині як сторож і опікун життя? Без болю й самого життя не було б. Навіть дерево відчуває біль. Навіть камінь. А страждання? Чи всьому сущому судилися страждання?
Ішли свята зимового дерева. Дерево хвали, святощів, здоблене, радісне, ясніло серед смутків і нещасть, простий люд впивався пивом, втішався повільним співом, ще повільнішими танками — хоппельдейом, рідеванцом. Одні кружляли довкола прикрашеного дерева, другі притупували, приляпували. Знали ці люди неволю, биття, голод. Було їх завжди забагато, аби наїдатися досхочу. Але не заламувалися, не впадали в розпач, уперто громадили камінь, вибудовували села, городи, замки, собори, вміло прикрашали камінь зображеннями овочів, квітів, чужих і своїх святих, мили, чистили, шкребли — неоковирні, неповороткі, але роботящі, вперті, ласі на чуже, жадібні до життя, спраглі продовження свого роду.
Клали дітей спати під колисками, щоб сховати від злої Перхтель, на роздоріжжях виставляли вівсяну кашу для безжальної Берти з залізним носом: хай бачить, що люд не їсть скоромного, бо ж відомо, що Берта розпотрошув нескоромлені животи й набиває їх січкою. Аби досягти в новому році більшого, ніж торік, сідали, перепоясані мечами, на покрівлях або на волячих шкурах на перехрестях доріг. По селах водили Клаппербока — перебраного в козлячу шкуру чоловіка з дерев’яною головою. Го-го, козел, го-го, сірий! Співали про якесь гірське царство, куди не залітають вітри й де не плющать дощі, такі остогидлі в долинах. Було в цьому всьому щось вельми гарне, чисте й невинне. Євпраксії хотілося сміятися й плакати водночас. А то зіскочити зі своєї білої імператорської кобили, сплестися руками з отими розвеселено-неаграбними, заспівати й собі: «Біла кобила березу везла, на льоду впала та й розбила. З гори покотилась, на пень настромилась…» А в баронських замках знов нескінченні учти, виснаження величчю, нестерпна запобігливість. Там вірили в чуда, перебирали без кінця сни, лякалися невиразних жахів, кожен замок мав свої легенди, своїх привидів, свої кошмари. Десь когось убили, замучили, втопили, розрубали, на шмаття, задушили, десь хтось щез безслідно, щоб з’явитися саме сьогодні, саме пеї ночі, саме тут, саме… Лякали її, а не було страшно. Страх був позаду, у поверненні, у неможливості уникнення своєї долі — гіркої долі. А названо ж її Євпраксією — Щасливою, а тут — Адельгейдою, мовби для усталення нерозривності з усіма отими Адельгейдами, що були імператрицями, жили в пишноті, поховані в пишних імператорських криптах, увічнені в книгах і на золотом писаних мініатюрах. Думка загубитися серед цих людей викликала в ній жах.
І ось тоді вночі прийшли до неї чеберяйчики і сказали:
«Втікай!» Не знала, де вона і в який бік має попровадити свого коня. Не вміла осідлати коня, та й не годилося імператриці самій це робити. Не бачила чеберяйчиків, не була певна, що то вони, але виразно чула голос, а хто б ще міг його подати? Батько? Забув про доньку в своїх державних турботах і вічній змаганині з ласими до волостей племінниками. Мати? Впивалася своїм князівським становищем, як солодким трунком, забула про все: звідки вийшла, кого привела на світ. Журину не вберегла. Косоплечий Кирпа, може, скльований десь хижим птаством після невдалої битви. Був ще Журило. Лякалася згадки про нього. Ховала пасмугу від ножа на правій руці. Виказала себе відразу, після вже не змогла втримати дружинника коло себе. А він сказав на прощання: «Золоті твої очі, Євпраксіє!» Не він тепер подавав голос, не він, хоч і сказав отоді про золоті очі…
Тоді лишилося тільки одне: чеберяйчики. Повірила відразу, сповнилася рішучістю, відвагою, не ждала ранку, зібрала свої коштовності, взяла імператорські інсигнії, десь когось знайшла, розштовхала, збудила, звеліла коротко: «Коня мені!» Знетямлений чоловік робив, що велено, осідлав, поміг забратися в сідло, тримаючи коня за вуздечку, довів до брами, мовчки махнув сторожі, вклонився услід. Бо ж імператриця! А всі її забаганки — священні. Куди поїхала, чи надовго, чому вночі, чому сама? Хто б те зміг спитати. Вранці вість про несподіваний від’їзд імператриці сполошила всіх.