Генріх схаменувся, може, й злякався свого вчинку. Покликав Заубуша до себе в Гарпбург. Той вирушив з Гослара навіть без зброєносця, вважаючи, що йдеться про таємну раду в імператора, і пишаючись, отже, високою довірою. По дорозі в лісі Заубуш помітив засідку і, хоч не подумав, що то проти нього, але на всяк випадок сховався в поблизькій церкві. Бургграф Мейссенський Бурхард поїхав за ним і дав слово честі, що з Заубушем нічого не станеться, коли він вийде з церкви. Заубуш не повірив, але гаразд відав, що святість церкви не зупинить нападників, коли вони мають належні веління від самого імператора, тому вийшов і віддався Бурхарду. Його загнали в глухі хащі й посікли мечами. Імператор повідомив сестрі, що вона відомщена, а тоді довідався, що Заубуш вижив. Позбувся ноги, був увесь у рубцях, однак живий! Вищі сили оберігали цього зіпсованого вкрай, але й дорогого водночас імператорові чоловіка.

Генріх провідав ще недужого Заубуша, подарував йому баронський титул, щоправда, тим часом без землі й без підданих, наблизив до себе ще більше — відтоді цей чоловік став найдовіренішим слугою Генріха. Втекти не міг, бо одноногий, зрадити теж не міг, бо й для кого? Покинути? Але ж не мав ніякого майна, всі домагання щось одержати давно вже припинив, бо імператор щоразу сміявся:

— Навіщо земля тому, кому належать всі свинячі жоровиська? Після імператора ти наймогутніший чоловік в імперії! (Гра слів. По-німецьки Saubusch означає: лісові хащі, де дикі кабани їдять жолуді.)

Щоразу, як приїздив до Кведлінбурга, Генріх зіштовхував Адельгейду з Заубушем. Він любив, коли люди ненавидять одне одного. Привозив Заубуша, щоб той ненавидів Адельгейду зблизька. Жінку можна ненавидіти лише зблизька. Адельгейда ненавиділа Заубуша охоче, добровільно, без примусу. А що закохуються люди так само, то з часом ні вона, ні Заубуш вже й не могли розрізнити, чи то між ними ворожнеча, чи любов? І ждала Адельгейда приїздів імператора до Кведлінбурга і з острахом, і з ненавистю, а водночас і з затаєним нетерпінням: бо ж з Генріхом неминуче мав приїхати й Заубуш.

Настала зима, не знати вже й яка зима на чужині для Євпраксії. Пори року — повільні, однаково сумні, мов плакучі верби, не приносили їй нічого, навіть звістка про смерть маркграфа не здивувала, бо вмер він для неї ще тоді, першої ночі, коли боролася з ним і у відчаї хотіла

покінчити з собою.

Дні сповнені були звичного безглуздя канонічних суперечок отців Северіана й Бодо, стриманих розмов з Адель-гейдою, нудьгування, дратівливості, коли не хотіла нікого бачити, навіть Журину гнала від себе, не читала книг, не згадувала ніякої мови, ні нових — одної та другої, ні своєї дитячої, бо й згадати тяжко: летюча тінь від слів лишилася — і більше нічого.

Ночами кричали над абатством сови, було страшно й самотньо, ждала нетерпляче снів, бо то було її єдине багатство. її спи брели через ріки, прослизали попід зеленим віттям пущ, линули через долини, шукали Києва, причаєного в золотому смутку церков.

Зимової ночі приснився їй білий япгол. І руки d пього світилися золотистим вогнем. Від радості прокинулася й побачила Журину з свічкою в руці.

— У мене вже горить одна, — сонно сказала Євпраксія.

— Принесла ще одну.

— Навіщо аж дві?

— Кажуть, імператор в’їхав у Кведлінбург. Хай горить у тебе дві свічки. Ти ж княжна.

— Я вже забула про це. А імператор де?

— Не знаю. Не бачила його. Бачила безногого.

— Хто це?

— Не відаю, дитино. Страшно стало. Понесла тобі свічку.

— Ти не бійся, — сказала Євпраксія.

— Не боюся, а страшно.

Про безногого обидві вдавали, ніби нічого не знають. А знали ж давно: одна від Адельгейди і баронських дочок, друга — від черниць. Та й очікувано всі ці роки в Кведлінбурзі чи то імператора, чи, може, більше Заубуша. Адельгейда — зі змішаним почуттям давньої ненависті й пізнішого захвату, жіноцтво — з лінивою цікавістю. Чи ходитиме Адельгейда нагою коло ставів? Надто ж коло того, чотирикутного.

Але імператор приїхав неочікувано, серед зими, приїхав у жалобі, поховавши жону, в’їхав у Кведлінбург тихо, замкнувся в палаці, не дав знати сестрі, хоч, здавалося б, мав ділити жалобу разом з нею, та й місце для того в абатстві відповідніше, ніж у великому, пустельному палаці, холодному, темпому, зчужілому.

Де взявся в абатстві Заубуш і чому опинився там уже в ніч їхнього приїзду? Журина проходила двором абатства, в темряві тьмаво біліли кам’яні аркади, вона нечутно ступала по плитах, ще мала пройти попід аркадами, тоді завернути на половину Євпраксії, але її мовби ждали в притемненому переході, назустріч схитнулася висока гнучка чорна постать, почувся уривчастий стук об камінь: стук-стук, і вона якось відразу здогадалася, що то Заубуш, хоч ніколи не бачила його й не чула стуку дерев’янки, навіть не знала, чи носить дерев’янку, чи просто стрибає на одній нозі, чи, може, носять його, як вельможу й першого прибічного імператора, в золоченій лектиці. Його чорна постать, отой стукіт дерев’янки, несподівана нічна поява під пустинними аркадами — все було таке несподіване, що Журина чомусь злякалася й стала. А він підійшов до неї, в темряві видивився їй у лице, очі мав так само великі й темні, як Журина, здається, що відзначався неабиякою чоловічою вродою, хоч їй було не до того, щоб помічати ще чиюсь вроду, а ще: відразу потвердив усі розповіді про себе й найгірші припущення, бо нахабно простягнув руку до її обличчя, взяв за підборіддя, спитав чи то здивовано, чи недовірливо: