— Як ся маєш. Кирпо?

— Ні пес, ні видра! — віджартовувався Кирпа, тупцювався коло квасолі, зазирав ув оті вулички, в оту затаєність і затіненість, тоді кидав погляд на Журину, погляд мовби й звичайний, випадковий, але жінці ставало млосно від отого миттєвого шмугляння по ній пильних воєводиних очей, вона квапилася відвернути його від того, про що він міг би заговорити або хоч подумати, казала:

— Дивись — квасоля. Правда ж, як наша?

— А ми чиї?

Вона змовчувала. Сама не належала собі. Чия? Нічия. Та чи й буде вже чиясь?

Кирпа вміло ставив тички. Він, правда, все на світі робив уміло, швидко й охоче.

Земля була м’яка, тепла, тепло панувало вже он який час, навіть не було набридливих дощів, од яких у чоловіка розмокають тут навіки маслаки. Кирпа якось мовби розм’якав од тепла й од такого буденного заняття, в ньому нічого не зоставалося від воїна, пропадала шорстка косоплечість, він стояв у довгій сорочці, у зношених

портах, босий, простоволосий, був якийсь зовсім домашній. Раз не витримав. Чи пожартував, як завжди, чи й справді? Сказав з якоюсь безнадійною гіркотою:

— Прийшла б ти сюди вночі, в оці гущавини. Вона вдала, ніби не розуміє:

— Вже я тут, нащо вночі приходити?

— Тоді б і я, може, прийшов…

— І ти вже тут.

— Вже тут, а ще й не тут…

Вона промовчала. Билася жилка на шиї, млость поймала всю, солодка байдужість запанувала в усьому тілі. Хай станеться, як має статись і що мав статись.

Але Кирпа взявся до роботи, вправно вбивав гострі тички в м’яку землю і виходило так, ніби віддаляється з кожною забитою тичкою від Журини. Коли вбив останню, трохи постояв, не озираючись, глухо спитав:

— То як? Прийдеш?

— Про віщо ти, Кирпо? — перепитала, відразу й пошкодувала, але він обернувся до неї, показав в усміхові свої сліпучі зуби:

— Ну, не при сонці будь сказано…

І, замахнувшись так самісінько, як для рубання мечем, косоплечо посунувся на неї, і вона опинилася в його обіймах, вдарилася об нього тілом, сорочка на сорочку, груди на груди.

— Господи, сором же ж!

Він не міг відірватися від неї, та й вона так само не мала такої сили, але в жінці завжди живе сором’язливість, страх і нерішучість.

— Побачать же! Що ти робиш, Кирпо! Він відчахнувся од неї, сп’яніло відсунувся, перекосило його ще більше, ніж звичайно, сказав твердо:

— Жду тебе тут, як стемніє. Мовчазну згоду вичитав у великих її очах. Так само мовчки й покрадьки зійшлися вночі, відразу відшукали одне одного, забилися в глибини зелених нетрів, м’яка земля ласкаво прийняла їх; вони доторкувалися одне до одного з пожадливістю сліпих, що спіткалися після довгих блукань у безлюдній пустелі, мова перейшла в пальці, в руки, слова стали дотиками, вони впізнавали одне одного й не впізнавали, задихалися від ніжності, тонули в ній, стогнали, відчуваючи, що ось-ось загинуть. Чом так пізно зустрілися, чом так довго не могли знайти одне одного, чом, чом, чом? Довгі коси Журини розсипалися по землі, обплітали воєводу, були неначе живі, з них мовби вилітали іскри, їхній зелений сховок осяював-ся якимсь дивним світлом, тиша панувала довкола така, ніби все на світі вмерло, тільки вони живуть, бо тільки вони справді живуть, а більше ніхто.

Земля була м’яка, клаптик землі, накритий густим безшелесним зеленим світом доброї до них квасолі, такої ж самої, як у далекому Києві, і земля в темряві нагадувала мовби щось київське, хоч від згадувань вони обоє були далекі, бо й навіщо? Нічого тепер не поможе, позаду немає нічого, вони тут, нині й прісно і вовіки віків, нині, нині, нині!

Кирпа обводив долонями Журину, те місце, де вона лежала, той клапоть землі, що був під нею.

— Ось. Б’ються люди за землю. А землі кожному — аби вмістилася на ній кохана жінка. Більше й не треба.

Журина тихо засміялася.

— А квасоля?

— Квасоля хай росте вгорі. Як груші.

Журині хотілося плакати. Ну, чому вони так довго не могли знайти одне одного, чому? Таке коротке життя і таке жорстоке. Б’ються люди. Моляться. Страждають. Князь стоїть над усіма, платить тим, хто вбивав, і тим, хто лікує. Що може бути безглуздіше й страшніше? А життя ж коротке…

Вона лежала на спині, дивилася в темряву, чомусь гадалося, що не квасоля росте десь у темряві довкола, а молодо шумить весняна пуща, був у її очах рух дерев, шепотіння листя, спів птахів, які не мають печалі, бо невідомі їм болі й страждання людські.

Кирпа мовби вгадав її думки, гладив її тихо, гладив обережно, несхожим якимсь голосом казав:

— Не можу в камені… Тягне мене до лісу, аби там лягти під деревом по-звірячому і слухати, як шелестить жито на узліссі…

Вона хотіла сказати: «Слухай квасолю», а подумалось:

«Слухай мене». Сама ж слухала його. Ось тобі й косоплечий! Ось тобі й зубатий та розсміяний!

Так почалося між ними. Удень усе звичне, лише ждання ночі нетерпляче, гарячкове, лякливе, так ніби могла знайтися якась невідома сила і прибрати ночі з-над абатства.