Єпископ довго зітхав, хрестився, відгмикувався, згадував кілька разів милостивого князя Михаїла, себто Святополка, багатого добрими ділами (а ще скупістю, додала в думці Євпраксія), тоді став розповідати про якусь рабу з Дорогобужа, з того самого Дорогобужа, де простий люд колись убив конюха князя Ізяслава, і про те довго з жахом згадувано на князівських дворах Києва, Чернігова й Переяслава. Ніби примусила бояриня дорогобузька свою рабу працювати в день святого Миколи, та підкорилася, пішла до роботи, і тут їй явився сам Микола й спитав: «Що ж ти робиш, рабо?» І так це її перестрашило, що всохла їй рука. Бояриня ж не хотіла втрачати рабу, тому, прогнавши сухоруку, навзамін забрала в рабство її доньку. А відомо, що народжені від рабів вважаються вільними, тому донька попросила єпископського суду, і суд ствердив, що вона є вільною і такою має зостатися, мати ж її, скалічена, так само вже не раба, бо скалічений стає вільним, згідно з божими й людськими настановленнями.
Єпископ ще позітхав і пішов, поблагословивши Євпраксію хрестом з київського золота, незграбний, великий, тяжкий. Не знав легких слів, не вмів говорити витончено и учено. Був простим попом Софійської церкви. Святополк за слухняність підніс його до єпископа, ще й довірив посольство, бо посли теж повинні відзначатися слухняністю. І чи то нечисте сумління, чи природна доброта примусили цього чоловіка прийти до неї і спробувати втішити в її розгубленості й зневірі. Скалічені стають вільними. Раба сухорука. Мала втіха. Воля лиш тоді й там, де немає ні бажань, ні надій, ні страхів, воля з покаліченою, з понівеченою душею? А навіщо така воля?
Однак розповідь єпископа трохи мовби розвеселила Євпраксію, у думці називала себе рабою сухорукою, прийняла запрошення графині Матільди на урочистісте освячення папою мурів П`яченци, навіть радилася з Вільтруд, як їй одягтися, і вибрала все біле, мовби кидаючи виклик усім тим, хто хотів би потопити її навіки в чорноту жалоби. Оздоби взяла київські, золоті, з самоцвітами, таких тут не бачено ніколи серед цих пісних священиків і нещирих слуг божих. Хаіі дивляться і знають! Вона не раба сухорука, вона ще жива, у ній повно сил, молодості, жадоби щастя й краси! Від усього відмовилася, всього зреклася, та тільки не краси й життя!
П’яченца переживала небачене. Сам папа римський, імператриця германська, всемогутня графиня Матільда, герцог Баварський, князі світські й церковні, чотири тисячі прелатів, тридцять тисяч мирян, що прибули на собор з усієї Європи, жителі самої П’яченци, цікаві з Пар-ми, з Реджо-Емілії, з Болоньї, з Феррари, уся Ломбардія, уся Тоскана, уся Італія прийшли на велику урочистість. Папа Урбан святив мури й вали, від яких віднині мають піти його воїни на захист гробу господнього і на підбиття світу, святив води По і Требії, від яких попливуть ріки й моря християнського воїнства, що над ним єдиний і неподільний глава — первосвященик римський. Але все те знав, бачив лиш папа та його наближені. Мовляв, велике бачать тільки великі. Люд же цікавий був подивитися на пишноту, на таке небувале зібрання високих особистостей, на дорогі шати князів церкви, на папу і, ясна річ, на германську імператрицю, про молодість, вроду і нещасність якої вже народжувалися легенди.
Урочиста процесія вийшла на мури П’яченци. Попереду хор хлопчиків, у білому, як співали vexilla regis prodeunt — ось наближаються знамена царя. Тоді йшло дванадцять єпископів, за ними сам папа в понтифікаль-них шатах, з високою золотою тіарою на лисій голові, папу супроводжував єпископ П’яченци, за ними йшли архієпископи, тоді імператриця, яку виокремлено, зважаючи на її сан, графиня Тосканська з герцогом Вельфом становили мовби почесний супровід імператриці, інші світські князі супроводжували вже їх; людей тут не було: кожен ніс свій сан, свій титул, кожен мав триматися місця, визначеного для його титулу, процесія розтягнулася безмірно. Вже голова її пройшла половину обводу мурів, а хвіст ще губився десь у вуличках П’яченци, тисячі простого люду, що зібрався довкола мурів, на берегах По і Требії, нестримною хвилею перекочувалися за головою процесії, цікавість роздирала душі, крики, лайка, зойки, прокляття, штовханина, короткі сутички, ніхто не хотів поступатися, усім кортіло побачити, почути, запримітити щонайменші подробиці.
За натовпами відкривалося просте поле, зелена, тепла від сонця трава, якісь сліпучо-білі кам’яні лави в розкриллі довкола високого знесення а вогненно-скарлатного порфіру. Зелене поле розгороджене було білим па-кіллям на якісь довгасті загони, ніби для худоби. Пакілля біліло мертво, мов кістки, воно починалося відразу за вируванням люду, притиснутого цікавістю до городських валів, бігло через поле, губилося вдалині, аж страшно було дивитися туди, але Євпраксія не могла відвести очей, бо вже збагнула: то було місце, куди завтра мала виносити свою ганьбу і своє нещастя. Біломармурові лави для прелатів, скарлатний порфір для Урбана і розгороджене за давньоримським звичаєм зелене поле для тисяч людей, аби уникнути небажаного надмірного стиску і зберегти хоч будь-який лад. Місце її останньої ганьби, найбільшого пониження й сорому. Сьогодні ставлять її поряд з папою, щоб завтра віддати на глумління жирним прелатам і тисячам байдужих людей, зібраних сюди не для милосердя, а для нової війни, зібраних, щоб отримати з рук самого папи хрест і меч, а перед тим, мовби для розпалювання їхнього темного шалу, кинуто буде в жертву молоду жінку.