Пробилися до неї й Кирпа з Заубушем, які дивним чином трималися разом, так ніби мали подружити, а може, об’єднані ненавистю один до одного?

— А що, — сказав Кирпа на побоювання Євпраксії щодо виступу на соборі. — Хочуть чути, то хай. Кожен чухає, де свербить. Хай почухають отці святі.

Заубуш висловився за своїм звичаєм:

— Що глузду гризти зубом зуб? Коли хочеш насититися, кидайся на м’ясо!

Гидкий чоловік зоставався гидким, попри каяття і прощення, яке вона йому дала.

Вільтруд, забуваючи навіть про свої обов’язки двірської дами, закохано супроводила свого барона повсюди, досі ще не розвіялося в ній почуття вдячності до Євпраксії за доброту й великодушність до її мужа, може, була щирою, коли прошепотіла, помітивши, як здригнулася імператриця від погляду на жахливу каламуть ріки:

— Все буде якнайліпше, ваша величність, бо ви як свята!

Ця маленька баронеса, може, мріяла стати колись такою графинею, як Матільда? Євпраксія не вірила запобігливим людям. Нещирість завжди запобіглива. Підступність теж. Є в ній щось брудне, лиснюче й смердюче, мов нечистоти. Ті, хто залюбки приймає лестощі й запобігливість, самі неминуче перестають бути щирими, назавжди втрачають справжність, гідність і чистоту. Вона ж хотіла бути чистою. Будь-якою ціною!

У П’яченці було просторіше, ніж у Каноссі. Будинки стояли нещільно, зеленіли городи, сади, щоправда, все загачене було священиками, абатами, єпископами, тисячі мирян роззявляли рота на папу й імператрицю, але все ж тут можна було сховатися й від натовпів, і від невідчепної графині Матільди, бо папа з графинею стали гостями єпископа П’яченци, а імператрицю з її двором прийняв граф города. Менше розкоші — більше свободи. Це сприймалося як заповідання на краще, як обіцянка змін, зміни ж для неї могли стати єдині: або звільнення від усього, або кінець усьому.

Чотири тисячі прелатів з усієї Європи зібралися в церкві Сан-Антоніо, забили її тісний простір, виповнили настороженою цікавістю, осудливою підозрілістю, нетерплячим розблиском поглядів, не прямих, відвертих, а спідлоба, недовірливих, хижо-суворих: коли ж, і як, і що?

Чорне, бузкове, криваво-червоне, а над усім папа, весь у білому, на різьбленому білому троні (не такому, щоправда, пишному, як у Каноссі), і вона—коло підніжжя, уся в чорному, висока, тонка, ось-ось зламається, мов тростина під вітром.

Перед прелатами папа увільнив Євпраксію від шлюбних обов’язків із імператором Генріхом. Це пройшло майже непомічене, бо ждали іншого, найголовнішого, ждали, насилу гамуючи нетерплячку й хтивість: коли ж нарешті і що скаже, і чи справді все було, і як було, і коли, і з ким?

А вона хотіла розповісти їм правду, розповісти щиро, не щадячи себе, — усе без затаювання. І сподівалася на їхню поміч, на їхнє розуміння, на їхні святощі.

Брудні тіла, брудні погляди, брудні помисли. Здерев’яніло, чужим холодним голосом, уривчасто, бридливо викладала вона події в їхньому тяжкому перебігу від Квед-ліпбурга з його чистістю починаючи — до зборища в крипті собору, до насильників у імператорській ложни-ці, до смерті сина, до вежі у Вероні.

Вмовкла, і все в церкві мовчало, лиш тяжко сопіди товсті прелати і липкий чад оповивав усе довкола. Мовчали, бо підвищувався над усіма білий папа, стримував їхню невситимість, гамував неминучий вибух обурення й невдоволення.

— Так, так, — пробурмотів папа, вловивши мовчазне обурення прелатів. — Негідна поведінка імператора. Malta bestialitade — буйне скотство. Чоловік сей проклят від бога і від людей. Ви обрана, щоб повідомити всім. Хай знають усі, хай почують. Дочко моя, ми благословляємо вас розповісти перед усім собором. Зберіться з силами, звершіть свій найвищий подвиг.

Прелати вдоволено випустили з себе дух. Матільда, що сиділа спереду під колоною, закивала до Євпраксії: так, так, ми з найсвятіпгим папою зичимо вам добра, ваша величність, ваша розповідь перед усім собором прислужиться для найбільшого добра.

Кому? Яке добро? І чого вони ще від неї хочуть? їм ще мало наруги. Вони ніколи не наситяться. Кинула себе їм під ноги, тепер треба, щоб потоптався по ній увесь їхній світ? Обрана, щоб повідомити. Яке знущання!

Євпраксія здерев’яніло стояла коло підніжжя папського трону, не бачила, як Урбан, поклавши на неї хрест, підставляв руку для цілування, не чула жирного гудіння прелатів, заклякло ждала ще чогось, але не дочекалася, хтось підійшов, хтось поштиво підтримував її за лікоть, хтось виводив з собору.

Весняне голубе небо лилося на вежі П’яченци, потопало с брудній каламуті свавільної По, гинуло в ній назавжди, мовчки, покірливо, безнадійно.

Що краса, коли вона безсила!

На кілька днів Євпраксія замкнулася в своїх покоях нікого не пускала до себе, не захотіла говорити навіть з графинею Матільдою, яка двічі приїздила до графського двору, звеліла прогнати нахабного абата Бодо, який проривався до неї хіба що для того, аби, потираючи руки, вузькогубо допитуватися, відкидаючи її в тваринний світ бруду й зогидження. Але все ж поволі трохи заспокоїлася, і тоді, мовби вичувши добру аміну, прийшов до неї єпископ Федір, що не квапився повернутися зі своїм посольством до Києва, ніби вичікуючи, коли може забрати з собою і Євпраксію, за що вона була вдячна йому, хоч мови про це між ними ніколи й не заходило.