— Дирлики роздаються за заслуги моїми бейлербегами, — сказав Сулейман. — Чи ви хотіли повідомити мені щось нове про це?

Гріті приклав до грудей руки, обнизані перснями з коштовним камінням.

— Воістину, як сказано у вашій священній книзі, не побільшуй у тиранів нічого, крім хибних думок. Але хто роздає тімари й зеамати, той найперше і має з них зиск. Жодна держава в Європі не має стільки землі, як Висока Порта, чому ж вона не роздає ці землі сама, а довіряє бейлербегам? Змініть цей порядок, ваша величність, і ви матимете удвічі більші прибутки від самих державних земель.

— Над цим, мабуть, варто подумати, — згодився Сулейман.

— Державні справи полишені без належного нагляду, — вів далі Гріті, незважаючи на розпачливі жести Ібрагіма, який боявся султанового гніву, що, на випадок чого, вилився б, ясна річ, на нього, а не на цього самовпевненого купця, за яким тепер ще й стояло високе заступництво венеціанського дожа. — Ви обмежуєтеся нині прибутком усього лиш в якихось три мільйони дукатів. А тим часом навіть найповерховіші підрахунки збільшують цю суму до семи чи й восьми мільйонів. Погляньмо, ваша величність. Харадж із християн і по дукату з голови євреїв — півтора мільйона. Плата за привілеї — сто тисяч. Майно тих, що вмирають бездітними, — триста тисяч. Податок з аргоських греків, які платять по по дукату з голови, а по дукату з диму, — двісті тиск ’’. Єгипет і Хіджаз можуть давати мільйон вісімсот тисяч, дев’ятсот тисяч підуть на утримання місцевого війська, дев’ятсот тисяч для Еді-куле. З шестисот тисяч сірійських дукатів триста тисяч так само йде на військо, триста тисяч має прибувати до Стамбула. З копалень золотих, срібних, залізних, соляних — півтора мільйона. Торгові мита, які сплачував іноді навіть я, — мільйон двісті тисяч. Десятина від польового збіжжя й садовини — вісімсот тисяч. Податок з худоби — по півтора дуката з голови — два мільйони дукатів. Податок із щойно завойованих земель, з яких ви ще не маєте жодного дуката, —на перший випадок десь понад двісті тисяч. Мій друг Скендер-челебія знає, як видобувати податки. Але для цього треба, щоб дефтердари йшли слідом за військом і заносили в книги все живе, кожний дим, кожний курінь. Тим часом Єгипет, завойований майже десять років тому доблесним османським військом, досі ще не охоплений дефтером. Ваша величність! Тільки незрівнянна могутність вашої імперії не дає їй розпастися і поруйнуватися від безладу.

Сулейман мовчав довго й тяжко. Ібрагім підлив йому в золоту чашу вина, але султан не доторкнувся до нього.

— Я призначу вас своїм фінансовим радником, — нарешті сказав він венеціанцеві.

— Але ж я християнин! — вигукнув Гріті. ^ — Нам служать і невірні.

— А що скаже ваш диван? — У дивані стануться зміни. — Однак не такі, щоб там вітали гяура.

— Там вітатимуть усіх мудрих людей. Нам потрібні мудрі люди. Ви належите до них. Гріті схилився у поклоні.

Тоді навперемін читали поезії Абу Нуваса про вино і славетну

«Мюреббу» Месіхі. Хто знає: хто буде живий, а хто вмре до наступної весни? Веселися і пий, не лишиться, мине ця пора весняна!

Про Ібрагіма мови не було. Якби він знав, що за нього клопотали дві наймогутніші жінки в імперії, він би вжахнувся, та його рятувало незнання. Тому зазнав найбільшої радості в житті, коли на дивані султан, сівши на троні й почекавши, поки дільсізи попідтикають візирам і вельможам під боки парчеві подушки, сказав великому візирові Пірі Мехмеду-паші:

— Шановний Мехмед-паша, ми велимо вам передати державну печать Ібрагіму-паші.

Це була несподіванка для всіх, для Ібрагіма — найбільша. Він навіть не повірив, що йдеться про нього, а Пірі Мехмед ніяк не міг збагнути, де ж той Ібрагім-паша, котрому він має передати золоту круглу печать, яку, загорнуту в парчеву хустинку, він дістав з-за пазухи. Ібрагіму годилося б мерщій підвестися, щоб уклонитися султанові до землі, поцілувати сліди його ніг, а тоді вже взяти до рук ознаку найвищої влади, але він не міг зворухнутися, сидів заклякло так само, як і старий Мехмед-паша, що тільки поблимкував сивими очима, шукаючи й ніяк не знаходячи того таємничого Ібрагіма-пашу. Зате скочив на рівні ноги опасистий Ахмед-паша і виряченими очима втупився у державну печать, хотів кинутися до неї, але не насмілився, тільки подався всім своїм важким тілом, перехилився до Мехмеда-паші, так ніби ждав, що той вкладе печать у руку Ібрагімові лиш для того, щоб Ібрагім передав її йому, Ахмедові-паші, бо хто ж ще був тут гідний цієї найвищої султанської милості?

— Наймудріший з моїх візирів заслужив решту свого життя провести в мирі, полишивши всі справи, — мовби нічого не помічаючи, спокійно мовив султан. — Ми не забудемо його своїми милостями і вдаватимемося до його порад. Його місце за нашим велінням займе Ібрагім-паша, якому надаємо також звання румелійського беглербега з належними прибутками. Ми просили б шановного Пірі Мехмеда-пашу сказати свою думку про великого візира Ібрагіма-пашу.

Тільки тоді Пірі Мехмед підвівся, низько вклонився султанові і, передаючи печать Ібрагімові, хрипко промовив: