І ось царська донька мала йти рабинею у гарем до турка! Коли Шишман сказав сестрі про свій намір, вона не стала дорікати своєму зрадливому братові, тільки зітхнула й тихо промовила:

«Коли це твоя і божа воля, то хай буде так».

Шишманові посли прибули до Едірне з багатими дарами, поклонами і царською донькою. Мурад захотів подивитися на неї, перш ніж послати до гарему, де б мала поповнити число нещасних невільниць. Коли ж побачив прекрасну болгарку, то здригнулося навіть його шорстке серце, і заявив він послам:

— Ця прекрасна дівчина не може бути рабинею у моїм гаремі. Вона достойна носити царську корону і буде моєю жоною. Шишману прощаю його гріхи. Від сьогодні земля його під моїм захистом.

Забрав Тамару, забрав Шишманову землю, а через вісім років на Косовім полі розбив і сербське військо, пустивши османських коней до самого Дунаю.

На Косовім полі загинув сербський князь Лазар, погинули всі його найхоробріші юнаки. Султан Мурад, втішаючись перемогою, їхав по полю битви, кінь його топтав полеглих, стогони вмираючих лунали музикою для звитяжця, радісно гриміли османські барабани, звіщаючи весь світ про звитяжність Мурадову, і ніхто з супроводу султанового, жоден з найпильніших тілохранителів падишаха не помітив, як підвівся з-поміж умираючих сербських воїнів Милош Кобилич, став перед кінним султаном і вдарив його ножем прямо в печінку.

Віднесений до свого шовкового намету, султан незабаром сконав, молодший син його Баязид, що закрив батькові очі, прокричаний був яничарами новим султаном. Коли ж до султанського намету повернувся старший син Мурадів Якуб, який переслідував недобитих супротивників, Баязид звелів задушити брата перед своїми очима, щоб не мати суперника на царстві.

І знов треба було задобрити хижого переможця, і знов молодим тілом слов’янки. Ще не захололо тіло князя Лазаря, а вже приведено до Баязида його п’ятнадцятилітню доньку Оліверу, і коли двадцятивосьмилітній Баязид побачив її красу, то спалахнула в ньому така жага, що звелів ставити дівчину у джамії в Аладжахісарі перед кадієм і муллою, які б засвідчили його шлюб з князівською донькою. Перед тим, окрім безлічі гаремниць, мав уже дві жони-кадуни: Давлет-хатун, доньку турецького бея, і грецьку принцесу. Але то були жони не для кохання, забув про них, щойно глянула на нього своїми великими очима Олівера, щойно побачив її золотисті коси, і навіки заплутався в них своїм поглядом і всіма своїми помислами. Зволів закрити їй лице шовковим чарчафом, щоб ніякі чоловічі очі, крім його власних, не дивилися на таку красу, хотів відправити Оліверу в гарем, щоб трохи там підросла, але зрозумів, що не може без неї жити бодай хвилину. Названо було Оліверу Башкадуна Султанія, виконувалися щонайменші забаганки Оліверині, братів її Стевана й Вука султан приймав при дворі як наймиліших гостей, уперше на османських учтах з’явилися грецькі вина і сербська ракія. Ще й не знати, чи не заволоділа б остаточно душею Баязидовою прекрасна Олівера, коли б не з’явився зненацька з глибин Азії лютий Тамерлан і не розбив звитяжного султана на полі Чубук коло Анкари, захопивши в полон самого султана.

В залізній клітці возили султана Баязида услід за повстяними юртами кульгавого кочовика. Може, бачив із своєї клітки Баязид, як палили й грабували орди Тамерланові першу столицю османську Брусу, як перетворили па стайню найбільшу святиню Бруси Ул-джамію, як захопили його гарем і полонили Оліверу з двома її маленькими донечками.

Тамерлан влаштував учту для своїх нукерів, сидів на білому килимі, підібгавши під себе свою перебиту негнучку ногу, дивився, як підносять у залізни клітці полоненого султана Баязида, звелів, щоб слугувала йому і його гостям жона султанова Олівера, зовсім гола, тільки в коштовних оздобах і з прозорим серпанком на стегнах. Олівера не боялася смерті, але коли їй сказали, що за непослух будуть убиті її доньки, мала упокоритися і понести кривавому Тамерланові золоту чашу з кумисом. Ішла мов гола по снігу, руки їй дрижали, кумис вихлюпувався на білі стегна, Тамерлан, примружившись, спокійно споглядав на вельможну бранку, його старі нукери дивилися на Оліверу так само спокійно, зате молодші насилу гамували в собі кипіння крові, ладні були скочити навстріч цій жінці, і коли б не було там їхнього повелителя, то й не знати, чим би все скінчилося. Олівера не бачила нікого й нічого, бачила тільки свій сором, своє падіння, свою ганьбу, тому навіть не здивувалася, коли ледь не наткнулася на залізну клітку, в якій, вчепившись у пруття побілілими на кісточках жилавими пальцями, закусивши губи, щоб не закричати від болю і шалу, стояв її повелитель, її коханий муж.

Поцілувати б її лице, дорожче за цілий світ, обтерти порох в її ніг і прикласти до очей, як цілющі ліки. Та тільки стогін і мука. Бо ці білі ноги йшли не до нього і не для нього.

Олівера ще мала силу, щоб підійти впритул до клітки і крізь пруття сказати Баязидові:

— Роблю це, щоб врятувати моїх дітей, мій нещасний ув’язнений повелителю!