Про УКРЛІТ.ORG

Роксолана

C. 4

Загребельний Павло Архипович

Твори Загребельного
Скачати текст твору: txt (3 МБ) pdf (1 МБ)

Calibri

-A A A+

У кінці рамадана помер султан Селім. Помер від хвороби нирок на шляху зі Стамбула до Едірне, у тих самих місцях, звідки вісім років тому виступив проти рідного батька султана Баязида Справедливого. Може, носив невиліковну хворобу в собі вже давно і, не маючи ні часу, ні сподівань на здобуття престолу, розчистив собі шлях до влади вбивствами своїх братів, їхніх дітей, укороченням віку самому султанові Баязиду. Носив у собі дикий біль, марно намагався затамувати його опієм. Може, власним болем міг би виправдати й свою нелюдську жорстокість? Жорстокість до ворогів уже й не дивувала нікого: усі Османи були жорстокі. Але до рідного і єдиного сина?

Звістку про смерть приніс у Манісу Ферхад-паша, колишній раб родом з Шибеника, грабіжник і вбивця, улюбленець Селімів, і… Сулейманів. Одного зачаровував своєю звіролютістю, другого— бистрим розумом, піснями, бесідами. За нього видали Сулейманову сестру Сельджук-султанію, принцесу, горду своєю красою, але й вона, так само, як і валіде, була в захопленні від колишнього раба.

Для Османів походження ніколи не важило. Тільки заслуги, вірність, відданість і особисті гідності. Хто вмів крикнути найголосніше в час штурму ворожої кріпості, замахнутися найдужче шаблею, потоптати найбільше ворогів, розштовхати ліктями всіх довкола, лізти наосліп, без сорому й совісті, аби лиш во славу аллаха і на користь та служіння султанові. Кожен жебрак міг стати великим візиром, вчорашній раб — стати царським зятем. Адже сказано: «Чи ж у них драбина до неба?»

Паша, заганяючи до смерті коней, мчав з Едірне, щоб принести в Манісу вість про султанову смерть, перш ніж про це довідаються у Стамбулі. Він наглив Сулеймана: швидше, швидше, мерщій! До столиці, до султанського палацу, поки не довідалися яничари, поки стамбульський мотлох не вилився на вулиці. Сулейман не вірив. Султан міг підмовити Ферхада-пашу. Заманити Сулеймана в пастку і розправитися.

Ферхад-паша падав на коліна, цілував сліди Сулейманові:

«Сяйво очей моїх! Чи ж насмілився б раб твій?..» Сулейман кривив тонкі уста в посмішці. Надто багато чорних тіней смугувало сяйво самого Ферхада-паші. В царській родині хотів панувати неподільно, суперників не терпів. Коли перед шах-заде запобігав, то Ібрагіма ненавидів одверто. Називав його іржею на блискучому мечі Османів.

Тоді прибув новий гонець. Тепер уже від великого візира Пірі Мехмеда-паші з Стамбула. Мудрий Пірі Мехмед прислав Сулейманові шовковий згорток: «До мого високославного повелителя. Дня двадцять сьомого рамадана почив у аллаху всесвітлий султан Селім. Смерть його прихована від війська. Залишаюся для повелінь мого високославного володаря».

Сулейман поцілував згорток. Узяв із собою Ібрагіма і Ферхада-пашу. Ібрагіма — для себе. Пашу — для яничарів. Коней міняли через кожні три години. Ферхад-паша насміхався з Ібрагіма: «Розсиплешся!» — «До твого похорону доживу!» — «Подумай, кому це кажеш?» — «А вже подумав». Сулейман не розбороняв двох улюбленців. Один — його власний, другий — цілої султанської родини. Може, ждав, хто кого?

На верху п’ятого з семи стамбульських пагорбів Сулейман поклонився покійному султанові і перше, що звелів: поставити на тім місці тюрбе-гробницю, джамію[3] і медресе на честь великого небіжчика. Тільки тоді вступив у палац Топкапи.

Яничари завили, почувши про Селімову смерть. Султана звали Явуз — Грізний, з ним і вони були грізні, як ніколи досі. Позривали свої гострі шапки на знак скорботи, позгортали похідні намети, позв’язували, кинули на землю, відмовляючись служити новому султанові. Бо той служив тільки своїм книгам, шукаючи в них мудрості. А мудрість — на кінці ятагана. Хай собі втішається книгами.

Сулейман терпляче перечікував колотнечу придворного війська. Сподівався на Ферхада-пашу? Чи на старого мудрого Пірі Мехмеда? Тоді звелів одкрити скарбницю і став щедро роздавати золото й срібло. Яничари втихли. Відпустив додому шість сотень убогих єгиптян, узятих у рабство Селімом. Перським купцям, у яких Селім перед своїм походом проти шаха Ісмаїла забрав майно і товари, повернув усе і виплатив мільйон аспр[4] відшкодування. Для прикладу іншим і для остраху повісив командуючого флотом капудан-пашу Джафер-бега, прозваного Кровопивцем. Ніхто не знав, що то перша Ібрагімова помста. Та й сам повішений капудан-паша не здогадувався про справжню причину своєї смерті. Бо вже забув, як п’ятнадцять років тому привезено йому на баштарду худорляве грецьке джавуреня з скрипочкою і як, насміхаючись, почухуючи волохаті жирні груди, ховаючись у затінку шовкового намету на демені, поставив він під сонцем на хисткій палубі дитинча і звелів грати. І воно грало. Може, думало, що й ухопили його на березі лиш для того, аби втішило грою капудан-пашу? І, мабуть, сподівалося, що його відпустять до тата й мами? «Гарно граєш, малий, — сказав Джафер-бег, — і як же шкода буде тебе продавати! Але що я, бідний раб всемогутнього й милосердного аллаха, можу вдіяти?» І він аж заплакав од розчуленості і безнадії. Сказано ж: кого вовк ухопить, того вже в ліс не пустить.

 
 
вгору