Про УКРЛІТ.ORG

Роксолана

C. 34

Загребельний Павло Архипович

Твори Загребельного
Скачати текст твору: txt (3 МБ) pdf (1 МБ)

Calibri

-A A A+

Щойно Сулейман доторкнувся до свого сідала, як валіде подала знак кизляр-азі, той штовхнув найближчого євнуха, усе зарухалося, захвилювалося, на підвищення випурхнуло кільканадцятеро скупо зодягнених дівчаток, десь дрібно вдарили барабани, гугняво заспівала зурна, почався танок.

Султан дивився чи й не дивився. Сидів закам’яніло, тюрбан гнув йому голову, був, мабуть, важкий, мов каменюка, нависав над світом, ніби все османство з його жорстокістю, невситимою жадібністю. Він не зворухнувся і тоді, коли безмовних танцюристок замінили співаючі і коли євнухи навпереміну стали випускати одалісок меншими табунцями, по три, по дві. Він не приховував величі, мов немислима гора серед безмежної рівнини, мов неспогадане одкровення. Був нічий, холодний і забутий, як руки, підняті до зір, як дощ, що відірвався від хмари й не впав на землю, як кволий листок, занесений із сумних, осінніх садів у розгойдане море. Настасі стало моторошно від споглядання цього всемогутнього чоловіка. Навіщось підкладав під себе праву руку, мов малий хлопчик. Грів її, чи що? А може, ховав, щоб не виказати себе дочасно нетерплячим жестом, змахом, якого не хотів, велінням, до якого не був зготовлений? Настасі навіть жаль стало цього чоловіка. Чимось нагадав їй вікарія Скарбського. Так само самотній тут у своїх недоступних для усіх інших знаннях, так само високий, задумливий, суворий.

А тим часом лунали пісні нудні й тужливі, як неволя. Пісні про чисте кохання, якого ніколи не було в султанських палацах, тільки дикий шал самців і наруга. Настася не прислухалася до них, була байдужа й до того, що випхають згодом на середину євнухи також її, і кружлятиме вона довкола величезного барабана, в який гатитиме, спливаючи потом, отой старий бовдур у білих вовняних панчохах.

Та тут вилетіла на підвищення одаліска Гульфем, перша своєю красою у гаремі, суперниця самої Махідевран, та сама Гульфем, кожен порух якої супроводжувано гарячими, заздрісними пошептами, висока, яскрава, вся вогонь і врода, вся краса — лицем, бровами, очима, жадібним ротом, перлистими зубами, хтивим носом, волоссям, мов запахуща ніч, тілом, ще жадібнішим за її червоні уста. Вона ще й не співала, не кружляла в танку, тільки занесла над головою, видовживши до безмежності гнучкі білі руки, маленький бубон, ще й не доторкнулася до нього своїми довгими, пещеними пальчиками, не пролунало ще жодного звука, а непорушний досі султан смикнув головою, смикнувся весь, пересунувся на троні, підклав під себе вже не одну руку, а обидві, і лиш тепер у Настасі пробудився дух суперництва, дух боротьби, гордості й гідності. Що їй та Гульфем? Вродлива, здорова, нахабна? Хай! І що їй тут усі? Що сам цей понурий чоловік із замотаною, мов попівське немовля, головою! Усіх перевершити, перемогти, зневажити! Показати їм усім! Щоб вони знали! Хуррем? Хай знають, яка Хуррем і що вона може! Якби не ця Гульфем, якби Настасю випхано поперед красуні одаліски, вона б співала свої співаночки без вогню і без бажання, була б просто ще одною з цього натовпу,. алє на щастя чина нещастя, хтось (валіде — хто ж іще!) зробив так, що та Гульфем своїм торжествуванням запалила в душі Настасиній таке шалене полум’я, яке коли й не спалить когось стороннього, то вже її саму — напевне.

Вже й не чула, як співала Гульфем, не бачила, як безсоромно вигиналася перед султаном, не помітила й поруху султанової руки, слідом за яким біля повелителя умить опинився кизляр-ага й подав султанові легеньку хустку з барвистого мусліну. Султан пересунувся на троні, зготовлявся встати, чи що, мабуть, щось хотів зробити. Настася не знала, що саме, але й не знаючи, злякалася так, що вистрибнула на підвищення, де млосно вигиналася Гульфем, а євнух у білих вовняних панчохах, боячись відстати від Хуррем, мерщій поволік за нею свій барабан і наштовхнувся на розгнівану Гульфем, аж загуло в порожняві його інструмента, і для Гульфем усе пропало. Валіде всміхнулася ледь помітно, Махідевран засміялася неприховане, султанські сестри перезирнулися з усміхом в очах, Сулейман, хоч і не піддався сміхові, який запанував серед його наближених жінок, але передумав підводитись, зостався сидіти, вмостився ще вигідніше й щільніше. І тут Настася заспівала голосом високим і сумним, барабан ударив, маленька витка постать вигинисто пішла колом, полинула, полетіла, мов промінь, мов сяйво, швидше, швидше, і вже летів самий голос на золотій хвилі. Ніхто не бачив Настасі, тільки чули її глибокий голос, а вона не чула себе, не бачила нікого й нічого, лиш себе всю, змії червоного світла струменіли по її волоссю, тіні падали до ніг, мов сувої темного шовку, велетенський барабан гудів, як її маленьке невтримне серце, широкі червоні шаровари лякливо тріпотіли довкола її ніг, а голос рвався з тих страхів, забирався вище й вище, ніби хотів вирватися з величезної клітки гарему, полишивши на самому його дні свою господиню і володарку. Та голос не вирвався. Настася не хотіла його пускати, він мав бути з нею і в найбільшому горі, як колись був у всіх радощах. Ударило світло різке, галасливе, євнух у білих вовняних панчохах мерщій тягнув свій барабан геть. Настася, сама не відаючи, як і коли, опинилася у тяжкій хмарі ароматів, що ними дихали напахчені тіла одалісок, посеред залу знов кружляв табунець граційних танцівниць-грузинок. Султан сидів на своєму троні так само задумливий і байдужий, і барвиста хустка, подана йому кизляр-агою, звисала з підлокітника трону. Довкола Настасі панувала настороженість, напружене очікування, лунали притаєні пошепти; збиті докупи тісно й щільно, мов овеча отара, одаліски не зважувалися ні ворухнутися, ні дихнути вільно, тільки сяюча Гульфем, виявивши, що Настася опинилася ближче до султана, майже нахабно проштовхнулася туди і затулила її своїм розкішним тілом, виставляючись перед очі Сулеймана, не лякаючись спопеляючих поглядів Махідевран, яка не терпіла суперниць навіть тимчасових і без значення. Султан, ніби зачарований видовищем розквітлої Гульфем, поволі підвівся, змахнув кволо рукою, мовби шукав у повітрі чогось невидимого. Кизляр-ага, який миттю опинився біля Сулеймана, підхопив прозору барвисту хустину, полишену султаном там, де вона лежала, і пішов за своїм повелителем, тримаючись поштиво за його правим плечем.

 
 
вгору