Але знов випадок, дикий, безглуздий, страшний: великого візира Ібрагіма вбито, ні згадки про нього, ні пам’яті, а Кучук лишився сам — без повелителя і покровителя — і тепер не знав, чи й далі мав вести своє підле стеження за Роксоланою, чи тихенько зачаїтися між велетенськими мідними казанами султанської кухні і жити так, як жив до тої ночі, коли приведено його до садразама. Згадував те своє давнє життя й зітхав. Як усі придворні, намагався тоді втриматися між живими і мертвими, і був щасливий. Але тоді що не знав смаку влади — тепер уже був отруєний її чарівним зіллям і з жахом відчував: назавжди, навіки. Щоправда, попервах по смерті Ібрагіма жив не так відчуттям таємної влади над життям Хуррем, як страхом: ану ж великий візир ще комусь звелів приймати звідомлення малого султанського кухарчука, і той невідомий у першу-ліпшу мить з’явиться й гримне: «Викладай-но що маєш, паскудний обшкрібку, сину свині й собаки!» Як сказано: «Істинно, господь твій скорий у покаранні».
І ось так, щодня й щогодини очікуючи того, кому Ібрагім передав його куцу душу, Кучук далі вистежував і винюхував, збирав по крихті все, що міг зібрати про Роксолану, — що їла, як спала, що сказала, як ходила, як зодягалася, з ким говорила, кому всміхалася, що подумала і що надумала. Вікна в гаремі були подвійні і з такими широкими проміжками між кольоровими шибками, що там могли залягати євнухи, підглядаючи й підслуховуючи, самі невидимі й незнані. Всю свою здобич євнухи мали відносити до свого повелителя кизляр-аги. Але хто ж міг знати, чи все принесено, чи все сказано, тому Кучук за ласий шматок завжди міг собі купити затаєне від кизляр-аги, від самого султана, і розкошував своїм знанням, своєю безкарністю і прихованою владою.
Живучи між постійним страхом і усвідомленням таємної влади над султаншею, очікуючи і ніяк не можучи дочекатися загрозливого посланця від мертвого Ібрагіма, Кучук поволі починав ненавидіти Хуррем. Перші свої доноси на неї робив байдуже, не маючи ніяких почуттів до султанші, навіть не заздрячи їй, як інші, сам не вірячи ні в її чаклунство ні в підступність. Але що далі, то більше переймався тупою і тяжкою зненавистю до тієї неприступної жінки, вважаючи, що всі його нещастя почалися з її вини і нинішній його загрозливий стан — це теж її вина. Холодна й терпляча ненависть переживає будь-яку іншу пристрасть. Вже давно збагнув Кучук, що ніхто не прийде по його душу, бо Ібрагім, видати по всьому, нікому не сказав про свого особистого донощика з султанських кухонь, вже змінився після грека і один великий візир, і другий, і третій, і, як почалося це ще за Ібрагіма. Кучук готував для них їжу і сам простежував, як подається вона садразамові, вже сміявся з колишні? своїх страхів і часто, замкнувшись у своїм закутку, клав перед собою білий баранячий череп, глузливо промовляв до нього: «Ох, Ібрагіме, Ібрагіме, минулося твоє м’ясо! Очі тобі вискочили, вуха твої одкабетовано, зосталася сама кістка!» Мав би ще додати:
«Колись і з нами таке буде!» — але вчасно уривав свою мову. Хай вмирає хто завгодно, а він житиме, він хоче жити! Повнився підслухами, плітками, знанням, обмовами, з роками набув хіба ж такого сприту в своєму проклятому ремеслі стеження, збирання, накопичення таємниць, іноді почував себе мало не всемогутнім, який знає про всіх приховане й відкрите, без кінця повторював сам собі 59-й вірш з шостої сури корану: «У нього — ключі тайного; знає їх тільки він. Знає він, що на суші і на морі, лист падає тільки з його відома, і немає зерна в мороку землі, немає вологого або сухого, чого не було б у книзі ясній».
Якийсь час Кучук розкошував прихованим змаганням з людьми Гасан-аги, які збирали звідусюди вісті, щоб нести їх султанші, не відаючи, що живе у величезних Топкапи маленький непомітний ахчі-уста, який тихо, але вперто збирає вісті про султаншу. Навіщо, для кого, для якої потреби? Тепер уже не знав і сам. Насолоджувався своїм знанням, тоді відчув якийсь ніби неспокій, тоді настала розбентеженість, а згодом прийшли справжні хворощі. Все, що потрапляє в людину, повинно перетворюватися, засвоюватися, лишати по собі поживу, а непотріб має видалятися, інакше смерть.
Кучук з жахом усвідомив, що він тільки збирає, ховаючи в собі, збирає вже довгі роки, ні з ким не ділячись, нагромаджує в своїй пам’яті мовби для самого себе, для власної втіхи, у безмежній гордині своїй порівнюючи себе з самим аллахом: «Не осягають його погляди, а він осягає погляди». Багато років нерозумно пишався він тим, що вистежує кожен крок наймогутнішої жінки в імперії, розкошував од думки про свою винятковість, несхожість з усіма, хто його оточує, про свою вищість. Живився вістями рідкісними, особливими, відкидаючи загальнодоступне, так само, як султан і вельможі дозволяють собі їсти м’ясо, смажене на вогні, бо воно має смак нещоденний, ход І втрачає половину своєї цінності від того вогню. А варене м’ясо, хоч і зберігає в собі всю свою поживність, споконвіку вважалося їжею рабів і чорного люду — тож він надавав перевагу смаженому, обпаленому диким вогнем м’ясові таємних знань і жадібно горнув їх до себе, не знаючи ні міри, ні впину.