Несподівано спитала Баязида:

— А де Селім?

— Селім коло падишаха. Тепер він старший.

— Старший? — здивувалася вона. — Але ж не для правди й не для істини? Який його колір?

Тепер настала черга дивуватися Баязидові:

— Колір? Не розумію вашої величності.

Вона й сама не розуміла. Коли її сини були ще зовсім малими, вони виспівували, побачивши в небі над Стамбулом барвисту райдугу: «Али — бана, єшіль — тарлалара!» — «Червоний колір—мені, зелений—полям!» А Селім бігав і, дратуючи братів, вигукував: «А мені чорний! А мені чорний!» Уже всіма забулося, а вона пам’ятає. І орли в нього в клітках були чорні. Нащо вона випустила їх? Чорних орлів на білих лелечок.

Імам бурмотів молитву: «Цуганляї, цуганляї, гоммілер, ікманляї». Де кінчається марення й починається дійсність? Баязид щось розповідав про роздвоєного Мустафу, який роздвоювався попервах для Джихангіра, тоді вже й для нього самого. Про що він і чого хоче? Щоб вона з’єдналася з синами живими й мертвими навіть у їхніх мареннях? Одному синові Мустафа роздвоювався в покаламученій свідомості, другому — завдяки його надто гострому розуму.

— То де ж той Мустафа? — спитала вона майже роздратовано, хоч ніколи не вміла до пуття дратуватися.

— Той утік.

— А хто вбитий?

— Мустафа.

— Тоді хто ж утік?

— Виходить, теж Мустафа, але не справжній. Двійник.

— Двійник? А навіщо це? Хто вигадав? . Аж тоді зринуло ім’я валіде Хафси. Зоставалася мудро-підступною навіть по смерті. Все передбачила наперед. Ага, наперед визначила. І смерть її синів теж наперед визначила валіде? А для Мустафи вигадала двійника, щоб заплутати всіх, може, й самого аллаха. Божевільна думка струснула Роксолану. Знайти двійника для Баязида і порятувати свого улюбленого сина! Негайно знайти для нього двійника! Валіде, бач, здогадалася зробити по для Мустафи. Геніальна злочинність. Чом же вона не зуміла? Покликати Гасана і звеліти йому? Пізно, пізно! Треба було з дитинства, як для Мустафи. Тепер ніхто не захоче розділити свою долю з долею її сина. А той другий Мустафа — де він?

— Де він? — перепитала вона вголос. І Баязид зрозумів, про кого йдеться, відповів майже безжурно:

— Відпустив його.

— Як же ти міг це зробити? Цей чоловік ще страшніший і загрозливіший за справжнього Мустафу. Він оволодів усім тим, що й Мустафа, але він скривджений своїм походженням і тепер спробує все відшкодувати.

— Чом же не спробував одразу?

— Бо занадто близько був султан з військом. А яничари б одразу відчули несправжнього Мустафу. Він, мабуть, ніколи до них і не ходив.

— Казав, що ходив іноді, але вони завжди чомусь мовчали. Може, відчували, що то не Мустафа, і вперто мовчали. І нічого страшнішого за ту мовчанку той чоловік ніколи не чув.

— Тож-бо. Чоловік той мав розум і тонке чуття. Ще небезпечніший за справжнього Мустафу.

Десь за півроку її слова ствердилися. Баязид прийшов до матері блідий від розгубленості.

— Ваша величність, він об’явився!

— Хто?

— Лжемустафа. Виринув аж коло Сереза в Румелії. Здається, звідти родом. Румелійський беглербег повідомляє про заколотників у тих місцях.

— Як же знаєш, що то самозванець?

— Прислав до мене чоловіка.

— Де той чоловік?

— Відпустив його.

— Знов відпустив?

— То був купець. Нічого не знав.

— На сім світі немає таких людей. Чом той самозванець пише тобі?

— Дякує за те, що я дарував йому життя. Тепер хоче віддячити тим самим. Має намір підняти всю імперію проти султана, але згоден поділитися владою зі мною. Собі хоче Румелію, мені віддає Анатолію.

— Віддав — ще не маючи?

— Має певність, що матиме. Пише так: «Я скажу всьому світові, що я думаю про їхніх богів, ангелів, про їхню справедливість і тугу за свободою в душах людей, позбавлених майбутнього, людей, єдине багатство яких — ненависть».

Роксолана вимушена була визнати, що Лжемустафа не позбавлений гострого розуму.

— Ти не відповів йому?

— Чому б мав відповідати заколотникові?

— Треба подати йому якийсь знак.

— Ваша величність!

— Слухай мене уважно. Силою цього чоловіка не слід нехтувати. Я повідомлю про самозванця падишаха, а ти подай вість заколотникам. Знайди спосіб.

Згодом, нікому не кажучи, спорядила Гасана з його людьми знов до польського короля. Веліла будь-що схилити короля вдарити на орду, поставити свої заслони, може, й коло Очакова та перед Акерманом. Султан далеко, в Румелії колотиться самозванець, величезна імперія може не сьогодні-завтра розвалитися. Коли ще буде краща нагода?

— А коли король знов злякається, ваша величність? — спитав Гасан.

— Подайся до московського царя, кинься до тих невловимих козаків, знайди відважних людей, але не вертайся до мене з порожніми руками!

І лишилася сама, вже й без вірного свого Гасана.

Відтоді душа її замерзла. Так ніби війнуло на неї з аз-Замхаріа, того відділення пекла, де панує такий холод, що, коли Випустити бодай краплиночку, все живе на землі загинуло б. Вона овіяна пекельним холодом аз-Замхаріа. Туга обіймала її така безнадійна, що не помогли б навіть найдорожчі на світі султанські ліки — розтерті на порошок коштовні камені, за кожен з яких можна купити цілий багатолюдний город, її знерухомлено серце кривавилося від болю за синів. Шалена її душа закам’яніла від туги. Думала про своїх дітей. Малими прив’язувано їх до чорної, як нещастя, дощечки. Щоб не дихали занадто жадібно й не захлинулися повітрям. А вже обступали їх демони смерті, які ждали, коли захлинуться її сини власною кров’ю. Який жах! Усе, що вона ціною свого життя відвойовувала у демонів, ставало тепер перед загрозою понищення, нищилося з жорстокою послідовністю в неї перед очима, і не було рятунку. Може, і султан тому так часто втікав од неї в походи, відаючи, що нічим їй не поможе? Поїхати — однаково, що вмерти. Він умирав для неї більше і більше, але вертався все ж живий, а синів приносили на ношах смерті.