Занурювався в розбурхане море анатолійських племен кочовиків-юрюків, дивуючись їхній численності й різноманітності,, од якої рябіло в очах. Калач, кангли, кайї, баят, алкаєвлі, язир, дудурга, афшар, кизик, бейділі, каргин, байіндир, печеніг, чавун-дур, бюгдюз, каник, ще далі — тава, чапні, салор, караєвлі — безземельні, бездомні люди, яким заборонялося зупинятися довше, як на три дні, займати ущелини й гірські проходи, їздити верхи, оперізуватися мечем, мати вогнепальну зброю, їх переслідували, примушували працювати в рудниках, на спорудженні святинь Стамбула й Едірне, на будуванні й лагодженні укріплень. Юрюк завжди вважався дармовою робочою силою, його навіть не годували, бо повинен був брати власних харчів на півроку, лиш іноді виділяли їм по дві перепічки на день. Непокірних убивали, великий муфтій давав фетви, які дозволяли вбивства юрюків так само, як і невірних, не вважалося богоугодним ділом на цім і на тім світі. Вождів збунтованих племен засилали на острови, де вони вмирали від туги за вільними степами, верблюдами, кіньми, вівцями.
Вічно голодні, юрюки охоче йшли з султаном па підбій світу, бо перед смертю хоч наїдалися. Тоді знов певерталися в свої кам’яні пустелі, іноді несучи в шкіряних хурджинах награбоване золото, частіше з порожніми руками, і знов перемірювали безконечні шляхи, ковтаючи білий пил доріг, який стояв над ними вже цілі тисячоліття. Вони вийшли з білих пустель, яких ніколи не могли забути, і смерть для них назавжди залишилася білою, як далекі пустелі їхнього минулого. Була смерть на білих дорогах, мов оті сумні ноші з останками шах-заде Джихангіра, які з мовчазною шанобою передавав один юрюцький оджак [75] другому, одне плем’я — іншому.
Стародавні вівчарні, рештки кам’яних загонів, колючі чагарі, коріння спечених сонцем трав, розтріскане каміння — і над усім вітри, що не втихають тут, мабуть від дня сотворіння світу.
Для Баязида напинали шатро, але шах-заде хотів поглянути на житло юрюка і осілого селянина.
Зніжені, майже зжіночені стамбульські сановники, які супроводжували шах-заде, запобігливо сповнюючи всі його забаганки, гидливо зупинялися перед брудними купами з саману, не наважувалися навіть зазирнути в отвір, звідки бив гострий запах тварин або ж смердючий кізяковий дим. Бризкали бальзамами, відвертали носи, невдоволено перешіптувалися. А Баязид не лякався нічого, поринав у пітьму цього первісного житла, слухав гостинне вітання господаря, мова якого, здавалося, не мала нічого спільного з стамбульською, зберігала ще первісну свою незайманість і грубість, при якій слова наштовхуються одне на одне, мов каміння в гірському потоці, не втратила ще своєї жорстокої повільності, яка так пасувала до цих міцних кістлявих людей, незграбних, неоковирних, але надійних, як їхній примітивний побут. Тут не було нічого зайвого. Халупа з саману. Внизу — люди і кози, вгорі — комірчина для припасів. Два отвори. Один слугує дверима, другий — вікном. Вогнище посередині, дим може виходити в будь-який отвір, може лишатися всередині — так тепліше. На земляній долівці солом’яна мата, під стіною на дерев’янім полу вовняні матраци і ватяні ковдри, нефарбована дерев’яна скриня, кілька мідних посудин, кам’яний кухоль для води — ось і весь набуток. А що треба людині? Підтримувати вогонь у вогнищі, мати воду й нічліг, затишок і прихисток, о аллах!
Кладовища поряд, їх видко від кожної халупи, — мов нагадування про неминучість. Камені, поставлені в головах і в ногах небіжчиків, стерлися від негоди — це чи свідчення марноти марнот, чи байдужість перед долею, чи великий спокій життя, яке вивіряв і вимірює свою силу єдиною мірою — смертю?
Смуток тут починається від дня народження. Може, тому так багато чорного в одязі, і лиш червоне, мов удари крові, пробивається крізь суцільну чорноту і цвіте вічним цвітом життя й нескореності. Ритм життя визначається тут змінами пір року, погодою, стихіями, відлік часу ведеться від одної події до другої:
лавина, розлив ріки, загибель скота, укус змії, напад грабіжників і війна, війна, війна.
На сонце тут не дивляться, бо воно засліплює, пече, палить, зате люблять місяць і його сріблисте прохолодне сяйво, живуть під ним, зітхають, складають пісні, моляться. Як мало треба людині, щоб жити, і як безмежно багато треба для цілого життя! Живуть тут під місяцем і вітром, серед овець, самотності й нужди такої, перед якою безсила людська уява.
У своїх безладних мандрах і метушняві Баязид натрапляв і на стійбища юрюків. Йому назустріч виїздили старійшини племен — іхтіяри, вклонялися, підносили чаші з верблюдячим молоком. І кожне плем’я мало свій одяг, свою мову, навіть чаші неоднакові — то дерев’яні, то з коштовного металу, то череп’яні, то видовбані з каменя. Дивно, як могли Османи об’єднати всіх цих людей, усі ці землі, звичаї й звички? Баязид ще міг зрозуміти силу меча, яким завойовують землі. Але що втримує їх, яка сила? Єдність, про яку вперто говорить султан, а за ним повторюють імами? Але ж хіба можна єдність плутати з одноманітністю, на яку людська природа ніколи не пристане? Коли й було тут щось справді однакове, то це убогість і нужда.