Від гніву Тімура Ахмеді довелося втікати аж до Едірне, де його прийняв син розбитого кульгавим кочовиком Баязида Йил-дирима Сулейман. Через півтораста років те саме повторилося з Ахмед-агою. Він написав сатиру на Рустема-пашу, в якій висміював його товсту шкіру, що її не може прокусити ніякий ґедзь, і коли сатира дійшла до великого візира, то розлютило його не те, що в ній написано, а те, що спахійський ага виявився поетом, тобто представником того племені, яке сераскер ненавидів найбільше на світі. Він заприсягнувся відтяти голову Ахмед-азі, щойно той попадеться йому в руки, і невдалий поет вимушений був навіть в утечі повторити долю свого попередника: він кинувся в Стамбул до султана Сулеймана.
Там допросився до самого падишаха і заявив, що яничари в таборі шах-заде і в таборі самого сераскера колотяться мало не щодня, називають своїм султаном Мустафу, бо, мовляв, падишах Сулейман занадто старий, щоб водити військо проти ворогів. На престол має сісти законний спадкоємець, з чим усі згодні, а противиться єдиний Рустем-паша. Тому слід великому візиру зняти голову, а старого султана послати в Дімотику на спочинок. Шах-заде Мустафа, замість утихомирювати крикунів, з’являється перед ними в золотому кафтані, називає яничарів братами й синами, щедро обдаровує золотом із султанської казни, а сам таємно зноситься з шахом Тахмаспом. Єдиний Рустем-паша зберігає вірність престолу й кличе султана, щоб той прийшов і взяв військо в свої руки, поки не пізно.
Що старіший чоловік, то він повільніший, тільки не в ненависті. Султан одразу кинувся до Коньї. З Роксоланою попрощався похапцем, вона й не пробувала затримувати його, відчуваючи, що нині має щось вирішитися.
Сулейман узяв з собою синів Селіма і Баязида, послано гонців до Джихангіра, щоб теж прибув до султанського табору. Але наймолодшого сина довго не могли знайти, тоді ще довго везли, і він запізнився, до того ж був у такому стані, що не розумів, де від і що діється навколо.
Султан зупинився на конак у Актепе коло города Ергелі на осіннє рівнодення. Два тижні Сулейман відпочивав у своєму величезному шовковому шатрі, тоді покликав до себе Мустафу. Весь у золотій лусці сидів на троні в найдальших глибинах намету, розділеного прозорими мусліновими запонами на кілька приміщень. Мустафа приїхав на білому коні, одягнений був у все біле, мовби хотів показати чистоту своїх намірів і незацікавленість у тій метушняві, яка відбувається довкола трону. Збираючись до султана, мив руки. Впав у нього перстень з зеленим діамантом і не втонув — лишився на поверхні. Шах-заде зрозумів, що це йому знак: щастя його досягло найвищої точки, і тепер може настати падіння.
Але коли вже їхав, закаркала назустріч ворона, і сиділа вона на схід од нього — знак, що твої бажання сповняться.
Тому спокійно увійшов у султанське шатро, сам, без супроводу, бо й султан ждав його без нікого, щоб поговорити, як батько з сином. Мустафа виступав гордовито, поважно, високий, крутоплечий, величний, пройшов передпокій, де не було жодної живої душі, відгорнув завісу. Плутаючись у м’якій підступній тканині, ступнув у глибину намету, став здивований, бо й тут не було нікого, тільки зівсібіч звисали муслінові завіси, мов примарливі сіті, в які мала вловитися чиясь заблукана душа. І поки Мустафа стояв і дивувався, з-під нагромаджень і складок м’яких прозорих тканин, з найтемніших закутків кинулися на нього величезні чорні дільсізи. Шах-заде миттю оголив шаблю, махнув нею, відганяючи німих шайтанів, струснув двох чи трьох з плечей. Лише тоді в глибинах шатра за двома чи трьома прозорими завісами помітив султана, що сяяв тьмавим золотом, застиглий у безруху, мовби вмерлий.
— Батьку, султане, поможіть! — гукнув Мустафа, може, вперше в житті звертаючись з проханням, та й не до когось, а до чоловіка, смерті якого ждав мало не від свого народження, якого зневажав і не любив. — Ваша вел…
Готовий був кинутися під захист султанської руки, впасти до підніжжя трону, на якому так часто бачив себе вже й не в мареннях, а наяву, та в цей час ззаду, з-поза спин велетенських султанських тілохранителів підкрався до Мустафи придворний вельможа Зал Мухаммед-паша, вправно накинув шах-заде на шию тонкий шовковий шнурок, щосили стягнув його, і султанський син упав на килими.
Сулейман не зворухнувся. Дивився, як загортали тіло Мустафи в килим, як виносили з шатра. Тоді звелів покликати візирів, великого муфтія і великого нішанджію. Сказав писати фірман про спадкоємця престолу. Спадкоємцем проголошувався найстарший син султанський шах-заде Селім.
У справі вибору спадкоємця Сулейман не мав з ким радитися. Хасекі була далеко, та він і так знав її думку: схилялася серцем до Баязида, бо нагадував їй самого султана, єдиного чоловіка, якого мала любити. Власне, вибирати й не мав з кого. Було п’ять синів, зосталося два. За Селіма промовляло старшинство. Окрім того, в ньому в необхідна поважність, сказати б, султанська обважнілість, Баязид занадто легкий, меткий, здобичливий, невтомний, непосидючий, здавалося б, справжній воїн і зовні навіть схожий на свого батька в молодості, але не успадкував у султана глибоко захованої непорушності, здатності до впертого думання. Хто не вміє сидіти на місці — не вміє думати. Мудрість — у непорушності, у вмінні зосередитися. Він, Сулейман, умів це робити навіть у походах. Баязид не здатен до цього, навіть коли затримується на якийсь час на одному місці. Все в нього врозкид: думки, настрої, зацікавлення. Навіть гарем свій він якось примудряється розкидати так, що частина одалісок завжди опиняється там, де він виринає: то в Стамбулі, то в Брусі, то в Коньї. Вже встиг сплодити чотирьох синів з своїми жонами, жде, здається, п’ятого в Брусі. Навіть у цьому мовби схожий з султаном, але водночас і одмінний, бо Сулейман тримав свій гарем (допоки тримав) у непорушності й царственій неторканності, як і належить для двору падишаха, а цей розвозить по всій імперії.