Султан і всі його візири визнали винятковість знань кадія, красу його мови і гарну побудову доказів. Сулейман показав «без’язиким» пальцем, що вони мають робити, ті вмить накинули нещасному на шию чорний шнурок, вхопилися за кінці — і ось уже чоловіка нема, лежить труп з виряченими очима, з прокушеним посинілим язиком, і сам султан, Ібрагім, візири, вельможі пересвідчуються в його смерті, проходячи повз задушеного і пильно придивляючись до нього. Сулейман подарував кадієві султанський халат і, здобрілий, сказав Ібрагімові, що хотів би сьогодні з ним вечеряти.

— Я звелю приготувати румелійську дичину, — вклонився Ібрагім. — Солодкого вистачить чотирьох перемін.

— Сьогодні холодно, — пересмикнув плечима Сулейман. — Не завадить анатолійський кебаб.

— Не завадить, — охоче згодився Ібрагім.

— І чогось зеленого. Без солодощів обійдемося. Ми не жінки.

— Справді, ваша величність, ми не жінки. Вперше за день султан усміхнувся. Помітити цю усмішку під вусами вмів тільки Ібрагім.

— Ми сьогодні гарно постріляли.

— Ваша величність, ви воістину метали сьогодні стріли щастя.

— Але ти не відставав од мене!

— Випереджати вас було б злочинне, відставати — ганебно.

— Сподіваюся, що наш великий візир складе газель про це свято стрільби.

— Чи не занадто старий Піді Мехмед, ваша величність?

— Старий для стріляння чи для газелей? Як сказано: і голова запалала сивизною…

— Мехмед-паша суфій[19], а суфії засуджують усі втіхи. Я міг би скласти бейт[20] для великого візира.

— Навіщо ж відмовлятися від такого бажання? — Султан забрав повіддя свого коня у чаушів[21], рушив ступою з Ок-Мейдану. Ібрагім, тримаючись біля його правого стремена, ледь нахилився до Сулеймана, щоб тому було ліпше чути, проскандував:

Маєш звичай, о суфію, засуджувати вино, заперечувати флейту Пий вино, будь людиною, облиш цей дурний звичай, о суфію!

— Це треба записати, — схвально мовив султан і пустив коня вскач. Ібрагім скакав поряд, мов його тінь.

Вони вечеряли в покоях Мехмеда Фатіха, розписаних венеціанським майстром Джентіле Белліні: білокосі жінки, зелені дерева, гяурські будівлі, звірі й птахи — все те, що заборонено кораном. Але пили вино так само заборонене кораном, хоч і сказано: «Поять їх вином із чаші запечатаної», зате з султана поволі сходила його звична похмурість, він ставав ледве не тим шістнадцятилітнім шах-заде з Маніси, який клявся колись Ібрагімові в любові й повазі на все життя. Хмільний верблюд легше несе свій в’юк. Пили і їли багато, але ще більше відкидали, бо челяді сюди вступ був заборонений, прибирати не було кому.

— Що не з’їдається — викидається! — недбало казав султан. — Сьогодні вечеря мені особливо смакує. А тобі?

— Мені так само.

Ібрагім підливав Сулейманові густого мускату, а самому не йшло з голови: «Що не з’їдається — викидається». А він не викидав би ніколи й нічого, бо ж був сином бідних батьків. Але тут, коло султана, вже не з’їдав усього, попри всю свою невситимість. От і Рушен не з’їв. То що ж тепер — викинути? А куди?

Дивився на Сулеймана, на його сумно схилену на довгій тонкій шиї голову, обтяжену височезним тюрбаном, пробував визначити справжні свої почуття до цього чоловіка — і не міг. Не хотів. Кривити душею перед самим собою не звик, а визнавати правду?.. Хай буде, як було досі. Він живе не для себе, а для темнолицього можновладця. І Рушен купив, платячи дурні гроші, дивуючи Гріі, а тоді не зачепив і пальцем, коли євнух заштовхав дівчину до ложниці, — не для себе, а для султана, для його царственого гарему, для Баб-ус-сааде в четвертому дворі палацу Топкапи за Золотою брамою насолод. Що ним керувало? Любов, жалість, вдячність за все, що Сулейман зробив для нього? Хіба знав? Діяв несвідомо, сам до часу не відаючи, що творить, лиш тепер збагнув і зрадів невимовне, і закортіло розповісти султанові, який дивний дарунок приготував для нього, але вчасно стримався. Мав звичку: зупиняти свої захвати, мов коня на скаку. Зупинись і подумай ще. Подумав, і сяйнуло йому: валіде! Треба порадитися з матір’ю султана валіде Хафсою, всемогутньою повелителькою падишахового гарему.

Після вечері Сулейман попросив почитати йому «Тасаввурат»[22], слухав, куняючи, не перебивав і не перепитував, а Ібрагім, незважаючи на читане, забувши й про самого султана, крутив у голові тільки одне слово: «Валіде, валіде, валіде!» «Я знайшов жінку, яка ними править, і даровано їй усе, і в неї великий трон».

А тоді здригнувся, не знати чому пригадавши похмуру легенду, пов’язану з венеціанцем Джентіпе Белліні, який розписував ці покої для Мехмеда Фатіха. Художник вельми подивував султана, привізши йому в дарунок кілька своїх робіт, де були зображені прекрасні жінки, які видалися Мехмеду живішими навіть за його одалісок з гарему. Він не вірив, що людська рука здатна творити такі речі. Тоді художник намалював портрет самого Фатіха. Кривий, наче ятаган, ніс, розбійницьке обличчя у широкій бороді, звіруватий погляд з-під круглого тюрбана, у всьому панівна барва — стемніла загусла кров. Султан був у захваті від уміння венеціанця. Але коли той показав Мехмедові картину усікновення глави Іоанна-Хрестителя, султан засміявся з художницької недосвідченості.