Сулейман підкликав Рустема, звелів йому:
— Скажи їм, що, коли прийшли тільки для цього, хай ідуть геть. А не підуть — прожени.
— Ти ж слов’янин, соромився б! — спробував докорити Герберштейн Рустемові, коли той, додаючи ще дещо від себе, переказав послам падишахове веління.
— Ти теж слов’янин, а кому служиш! — огризнувся Рустем. — Обидва ми зрадники, тільки ти зраджуєш за платню, а я—за гріхи свої, бо я не просто візир і сераскер, а дамат, царський зять!
Сам не відаючи про те, Рустем майже повторював слова султанші Хасекі, сказані колись австрійському послові Лаському. А може, розповів йому про ту розмову Ласький, якого султан віз із собою до самої Буди і тільки звідти, старого, змученого, хворого, відпустив помирати в рідний Краків, проявивши неочікуване милосердя. Ніхто не зміг витлумачити такого султанового вчинку, надто що французький король домагався видачі підступного посланника для розправи. Тільки Рустем-паша знав, чому Сулейман так розм’як душею. Вночі після того, як прогнані були австрійські посли, гонець привіз із Стамбула два листи. Один— від султанші, другий — від її найстаршого сипа Мехмеда.
МЕХМЕД
Уже змалку уява вела його на широкі простори. Він — у тріумфальній золотій колісниці (або на чорному коні, а кінь весь у золоті й рубінах). Барабани б’ють: там-там-та-та-та. Велетенське блакитне небо. Там-там-та-та-та. І недосяжні гірські вершини в пречистих снігах. Тум-тум-тум. По дикій пустелі — тисячі вершників, тисячі верблюдів, чорні слони в золотих попонах. Трум-трум-трум. Мармуровий палац (червоний мармур) па краю пустелі, дзюркіт води, гнучкі одаліски. Там-там-та-та!
Від свого вихователя занудливого Шемсі-офенді відмахнувся, щойно вилетів на волю з клітки гарему, з-за брам Топкапи і переїхав до Едірне, де був всевладним валі — намісником самого султана. Султанові Сулейману пощастило від народження. Був єдиний син у Селім-хана, мав міцне здоров’я, вихователя приділено йому було ще султаном Баязидом — мудрого Касима-пашу, який згодом став навіть візиром, утримавшись у дивані до глибоких старощів.
Кожному з шах-заде, коли вони покидали Топкапи і вирушали до визначених їм султаном провінцій, одразу давався свій власний двір: візир, імам, дефтердар, нішанджія, поет, астролог-мюнеджім, хаваші, яничари і, звичайно ж, гарем, одалісок до якого добирала сама султанша. Все, ніби воїнам суджук у похід. Візиром у Мехмеда став один з колишніх пажів блискучого дефтердара Скендер-челебії теж Мехмед, названий Узун, тобто Довгий. Він відзначився разом із своїм товаришем Ахмедом під час сюннету Мустафи, Мехмеда і Селіма, коли ці пронозисті вихованці Скендер-челебії влаштували на Ат-Мейдані небачене вогняне свято. Тоді султан помітив обох здібних юнаків, дарував їм титули беїв, після того вже не відпускав їх од себе, мав нагоду переконатися в їхній мужності й жорстокості, яку виявляли до ворогів у битвах, і, коли треба було дати для Мехмеда візира, покликав сина і спитав, кого б він хотів узяти: Мехмеда-пашу чи Ахмеда-пашу. Шах-заде вибрав Мехмеда. Ахмед-паша був обережний, хитрий, може, навіть підступний, як вода під тонкого кригою. А Мехмед Довгий брутальний, рішучий, неприховано-жорстокий, кровожерний, мов хижий звір, і розум мав гострий, несхибний, точний — усе, про що мріяв би для себе шах-заде. Довгий не приховував ні від кого свого узвичаєння. Не для того вчився в школі молодих яничарів, не для того проходив науку жорстокості й підступності у Скендер-челебії. Топтати, рвати, метати і вперед, вперед, проламуватися крізь хащі, крізь живих людей, не зважати ні на що, хай летять голови, хай ллється кров, хай крики й стогони — не озирайся, вперед, вперед, життя належить відважним, безжальним і не тупоголовим зарізякам, а мудрим і мужнім. Щастя тоді, коли життя в твоїх руках, коли тримаєш повіддя натягнутим. Над самим краєм Прірви не заплющуй очей, не зупиняйся, ні хвилі вагань і перепочинку, зірке око, тверда рука, незламна воля.
Маломовний, грізно насуплені брови, гучний голос, жилаве тіло, яке не знає утоми, доведене до меж неймовірності вміння володіти будь-якою зброєю, витривалість у походах, в обжиранні, в пиятиках, подвиги на любовному ложі, де красуні заламували руки від розпачу, що ніч не триває півроку, — здавалося б, Мехмед Довгий мав пишатися тим, що був своєрідним взірцем османської доблесті, а тим часом він зневажав людську природу й породу так відверто, ніби ту зневагу поширював і на самого себе.
Ясна річ, до шах-заде Мехмеда молодий візир ставився з належною поштивістю, був його тінню, твердим наміром, оголеною шаблею, караючою рукою.
Обидва звалися Мехмедами — шах-заде і його візир. Один повелитель, другий — його слуга. Та хоч Довгий вважався слугою султанського сина, той незабаром став мовби його відлунням, блідим повторенням, безсилим наслідувачем, гнався за своїм візиром і ніколи не міг наздогнати, мав перед Довгим переваги народження і становища, але бракувало йому звичайних можливостей, які може дати чоловікові тільки природа і яких не придбаєш ні за які скарби.