— Що на світі? — спитала Роксолана свого сповіреного, киваючи Гасанові, щоб сів і пригощався султанськими присмаками.

— Метушаться смертні, — безжурно мовив Гасан.

— Це видно й з гарему. Розкажи про те, чого я не бачу. Ще не хотіла говорити пі про які справи, шукала спочинку в бесіді, гралася голосом, примхливістю, безжурністю.

— Чом же мовчиш? — подивувалася, не почувши Гасанової мови.

Хоч був найближчим для неї після султана (а може, ще й ближчим, ріднішим!), але ніколи це забував, що вона повелителька, а він — тільки слуга, тому його мовчання не так подивувало, як стривожило Роксолану.

— Гасан-ага, що з вами? Чом не відповідаєте?

А він і далі мовчав і дивився їй за спину, дивився вперто, некліпно, стривожено чи збентежено, дивився, забувши про поштивість, зухвало, ніби й далі лишався нахабним яничаром, а не був найдовіронішою людиною цієї володарки.

Найпростіше було б, простеживши напрямок його погляду, самій озирнутися, побачити те, що збентежило Гасана, посміятися з нього, покепкувати. Але прості вчинки вже не належали Роксолані. Якби була Настасею, тоді б… Але Настасі не було. Зникла, полетіла з птахами у вирій і не вернулася й ніколи не вернеться. О матуся не вернеться, і рідний панотець, і батьківський дім на рогатинському пагорбі. Закричали янголи на небі, ізбудили батечка во гробі. Вставай, вставай, батечку, до суду, ведуть твоє дитятко до шлюбу]

Озирнутися — не озирнутися? Ні! Сиділа закам’яніло, на устах владний усміх, а в душі жах.

— Гасане!

— Ваша величність, — прошепотів він, — кров… На стіні кров.

— Хіба яничара збентежиш видовищем крові?

— Це Ібрагімова кров, ваша величність.

— Лякаєшся, що ця кров упаде па мене? Але ж сказано: «Не ви їх убивали, але аллах убивав їх».

— Вони навмисне посадовили вас під цією стіною, — сказав Гасан.

— Хто вони?

Він вкрай розгубився.

— Хіба я знаю. Воші все хочуть, звалити на вас, ваша величність. І смерть валіде, і вбивство Ібрагіма, і смерть великого муфтія Кемаль-заде. Ви вже чули про його смерть?

Вона знов навела слова з коралу — не знати, чи всерйоз, чи хотіла відбутися жартом:

— «Щоб загинув той, хто загинув при повній ясності, і щоб жив той, хто жив при повній ясності».

А сама чула, як у душі щось скімлить жалібно й відразливо. Все тут у крові: руки, стіни, серця, мислі.

— Ібрагім мав убити султана, султан його випередив, а тепер вони хочуть звалити все на вас, ваша величність, — уперто вів Гасан-ага.

— Мені набридли гаремні плітки.

— Навіть смерть Гріті…

— Ще й Гріті? І цього теж убила я?

— Вони кажуть, що на молдавський престол Рареша поставили ви, а вже Рареш…

— Видав угорцям Гріті, сповнюючи мою волю? Всі тільки те й роблять, що сповнюють мою волю. І Петро Рареш так само. Цей байстрюк Стефана Великого. Він прислав дарунок для моєї доньки Міхрімах, для султанської доньки! Коштовну дрібничку, на яку тільки й спроможний був один з численних байстрюків великого господаря. А чи знає хто, що цей господар Стефан колись був у моєму рідному Рогатині з військом і пограбував церкву мого панотця? І чи міг би хтось у цій землі сказати мені, де моя матуся, і де мій отець, і де мій дім, і де моє дитинство? І на чиїх руках їхня кров!

Гасан мовчав. Переймався її мукою, весь напружившись, страждаючи душею, готовий був перебрати на себе весь Роксоланин розпач, всю її тугу, так хотів би запомогти їй чимось. Але чим і як?

— Ваша величність, я зі своїми людьми роблю все, щоб…

— Навіщо! Мої руки чисті! Піди й скажи про це всім. Я сама скажу. Ось!

Вона скочила на рівні, заметалася по килимах, Гасан теж мерщій схопився з місця, притулився до стіни, здається, в напівпричинених дверях промайнула важка постать кизляр-аги. Повіяло кислим духом євнухів, невидимих,, але відчутних і присутніх, Роксолана відбігла від стіни з плямами Ібрагімової крові, стала, дивилася на ті брунатні сліди смерті ненависного чоловіка, відчувала, як примари обступають її звідусюди, непорушні, мов закам’янілі символи користолюбства і нещасть: валіде — з темними різьбленими устами; два великих муфтії — з пісними лицями й очима фанатиків; буйнотіла Гульфем, напхана дурістю навіть після смерті; Гріті, який ще й мертвими руками гребе до себе коштовне каміння; Ібрагім, що, шкірячи гострі зуби, гостро шепоче до неї: «А що ти казала султанові? Що ти казала?» Падав тінь на тебе, хоч ти й безвинна. Досягла величі — і тепер падає тінь.

— Я знайшов того, хто прислав з-за моря дзеркало Ібрагімові, — несподівано сказав Гасан-ага.

Прості слова повернули Роксолані притомність. Примари відступили, криваві плями на малюваннях Джентіле Белліні втратили свою зловісність, видавалися плодом недбальства художникового, випадковим мазком сонного пензля, незбагненною примхою веселого, а то й п’яного венеціанця.

— Дзеркало? — Вона з радістю вхопилася за цей порятунок від примар, що терзали її й на вершиш величі ще з більшою люттю, ніж у рабському пониженні, якого зазнала колись, приведена вночі в султанський гарем. — Хто ж той благодійник?