Перехід від долі світу аж до маленької квіточки був такий несподіваний. що султан аж відхитнувся від Роксолани. Не переставала його дивувати. З жінки могла вмить знову стати дівчинкою. Полохливе тіло, полохливі думки.

— Бачили? — не відставала вона.

Сулейман кивнув.

— А спробуйте обірвати на ромашці білі пелюстки, щоб вона стала тільки жовтою, що то буде — квітка?

— Ні, то вже не квітка.

— І не матиме тої краси, що їй дарована аллахом?

— Не матиме.

— А бачите, бачите! Аллах творить красу в неоднаковості, навіщо ж ви хочете зробити однаковими всіх людей? І чи це можливо? І чи не суперечить волі аллаха?

— Люди — не квіти, — коротко кинув султан.

— Але я хочу бути квіткою! І щоб щедре сонце вашої прихильності ласкаво зігрівало мене своїм промінням! Кожен день і кожну хвилину ждатиму від вас ваших чесних листів, і плакатиму, й ридатиму над ними разом із вашими царственими дітьми. Коли ж вкладатимете в кожен свій лист волосинку з вашої бороди, обціловуватиму ту волосинку, як мого падишаха, як світло моїх очей і мою незатьмарену радість…

— Я присилатиму тобі дарунки з кожного конаку, після кожної перемоги, з кожного дня дороги.

— Коли згадуватимете мене, ото й буде найбільший для мене дарунок, а більше мені й не треба нічого…

— Я хотів, щоб моя царствена мати була тобі опорою й захистом на час моєї відсутності і щоб ви однаковою мірою користалися неподільною владою над гаремом.

— Заради вас я готова ділити навіть неподільне!

— Я назвав сераскером походу великого візира, щоб вивільнити собі час для думання над законами, бо закони повинні народжуватися в одній голові так само, як дитя — у лоні одної матері.

— Хіба я маю щось проти великого візира?

— Але ти мала б його полюбити.

— Полюбити? — Вона вхопила Сулеймана за плечі, наблизила своє обличчя впритул до його. — Полюбити Ібрагіма? Ваша величність, якби ви тільки знали цього чоловіка. Я не вірю йому й ніколи не повірю!

— Зате вірю йому я.

— Що маю діяти? Я безсила жінка, ваша раба, обставлена зусібіч підслухачами Ібрагімовими, обплетена сіттю недовіри й підозри, борсаюся, рвуся, а все марно. Але марні і його підступи. Хай полишить павутину для павука. Скажіть йому про це, мій володарю. Маю своїх людей на волі, простежують вони кожен вчинок Ібрагімів, коли ж хоч одного з моїх людей зачепить він бодай пальцем, хай остерігається! Скажіть йому й про це, мій повелителю! Гасан-ага лишиться в Стамбулі, щоб берегти мене не тут, у гаремі, а на волі, бо коли й загрожує щось мені й вашим дітям, то загроза та напливає з волі, ваша величність! Згадуйте про мене, благаю вас.

Може, ще стала б домагатися, щоб султан усунув Ібрагіма з найвищих постів, прогнав з-перед очей? Може, домагалася б і смерті Ібрагімової, погрожуючи Сулейманові, що сама заколе підступного грека кинджалом у присутності його величності?

Ніколи в світі!

Та піке коли пускали про неї поголос, що вона відьма й чарівниця, що від самого її погляду слабнуть тятиви в турецьких вояків, то могла відплатити їм бодай прокляттями, які посилала в душі слідом за грабіжницьким походом: нехай щезнуть, як вода розлита; коли пустять стріли свої, нехай вони їм отупіють; бодай би вони, як недорід жіночий, ніколи не бачили сонця!

І стихії, мовби почувши голос цієї всемогутньої і нещасної жінки, переслідували султана з його військом від дня походу з Стамбула й до самого повернення з такою жорстокістю, що, здавалося, небо провалилося, земні води пішли на сушу, сама земля здригнулася у своїх надрах, щоб струснути з себе грабіжницькі ісламські орди. Дощ стояв стіною упродовж кількох місяців. Не видно було ні землі, ні неба. Ріки вийшли з берегів, зсувалися з мільйоннолітніх своїх лож глиняні гори, болота утворювалися там, де споконвіку був самий камінь, від потопів гинули коні, верблюди, мули, вівці, люди рятувалися, залазячи на дерева і живучи там, ніби мавпи, цілими тижнями. Якийсь бег уночі коло" Едірне вихопився на дерево, де було повно дрібненьких гадючок, які миттю обсіли його, лізли йому в очі, в уста, у вуха, мовби шукаючи сховку від води, і він боявся до ранку поворухнутися, хоч усе в ньому дрижало і серце мало не розривалося від огиди.

Цілі місяці страждань, невдач, ганьби. Серасгер Ібрагім не вмів дати ради велетенському війську. Звик, щоб перед ним розчинялися брами, щоб земля лягала до ніг, а він топтав її золотими чобітьми, садженими самоцвітами, і віддавав своїм підручним Скендер-челебії і Луїджі Гріті. В Угорщині Скендер-челебія уже не мав що робити, бо земля була обдерта дощенту, зате Гріті зголошувався бути добровільним посередником між угорськими магнатами й султаном, десь щось вивідував, когось купував, когось продавав, нашіптував султанові про непевність Яноша Запойяї, про наміри хранителя угорської корони Петера Переньї передати її Фердінандові Габсбургу або й присвоїти собі. Кінчилося усе тим, що венеціанець з десятком головорізів викрав корону святого Стефана разом з її охоронцем Петером Переньї з Буди, привіз Ібрагімові, і той показував цю святиню візирам, пашам і бегам, а вночі у своєму наметі приміряв корону, і Гріті, який був присутній при тому, визнав, що корона святого Стефана дуже личить Ібрагімові, надто коли той пообіцяє зробити його, Гріті, архієпископом і своєю правою рукою у цій багатій землі.