Лихоманкові, божевільні думки. Вона всміхалася їм розгублено й трохи налякано, а султан думав, що Хуррем усміхається до нього, і готовий був за ту м’яку, майже дитячу усмішку віддати їй півцарства, а то й усе царство. Бо тільки вона єдина вміла рятувати його від самотності, цієї страшної і нестерпної кари, яку насилає небо на чоловіка, даруючи йому найвищу владу.

А тим часом Гасан, нехтуючи велінням султанші, не чекаючи, поки буде споряджено для нього небачене своєю пишністю вбрання, як був, у яничарському своєму обладунку, пробрався до польського посла.

Для житла приділено було послові величезний караван-сарай на Константиновому базарі. Гасан добре знав цю споруду, бо не раз, коли ще був яничаром, сторожував тут коло воріт разом з чаушами. Величезний чотирикутник, зовні обличкований грубими кам’яними блоками, ізсередини пиляним туфом. У зовнішніх стінах тулилися у кам’яних гніздах ремісники і золотники, за воротами диміли дві великі кухні, в нижніх склепінчастих приміщеннях стояли коні, а вздовж другого поверху тягнувся коридор, позад якого були невеличкі кам’яні келійки, в кожній два віконця — одне на вулицю, друге в коридор. Посеред тісного двору був колодязь з непитною водою, стайня не мала ні ясел, ні простих решіток для сіна, повсюди панували запустіння, бруд. Величезна, як князівський палац завбільшки, споруда аж кишіла від скорпіонів, ящірок, мишви й пацючні, єдиною перевагою цього пристанища була його відокремленість від усього Стамбула, так що в чужинців складалося враження, ніби перебувають вони в якійсь маленькій незалежній державі, а деяким, докладаючи, щоправда, неабияких зусиль, вдавалося з часом навіть надати цьому похмурому притулку бодай деякої подібності до звичного домашнього житла.

Перед ворітьми караван-сарая стояла почесна сторожа з п’яти чаушів і чотирьох яничарів. Мали оберігати посольство від стамбульських нероб і супроводжувати посла або його людей, коли ті хотіли пройтися вулицями столиці.

Приворітні яничари знали Гасана, знали й те, що тепер він перейшов від простих пловоїдів до розманіженої палацової челяді, тож це дивно, що заступили йому і його людям дорогу — не так з наміром не впустити його до караван-сарая, як з бажання поговорити, повипитувати, як йому ведеться на султанських харчах та на м’яких пухових палацових постелях.

— А що, Гасано, — спитав старий, весь у шрамах сивий яничар, — правду кажуть, ніби ти лизав-лизав у султана, а тепер лижеш і в султанші?

— Ти б же тих і питав, хто каже, — огризнувся Гасан.

— Чи в неї воно хоч напахчене амброю та бальзамами? — вишкірив зуби молодий яничар.

— Хочеш, то піди понюхай, — спокійно порадив йому Гасан.

— Ач, як мордяки понаїдали на султанських пундиках, — втрутився ще й третій яничар, похмурий здоровило, з вусами завтовшки з руку.

— Тобі мало яничарського плову та тих крадених баранів, що збуваєш коло Едірне-капу? — насуваючись на нього, гримнув Гасан. — Ану відступись! Ідемо до посла за велінням самого султана! З дороги, пловоїди вошиві, грабіжники і зарізяки стамбульські!

— Ми по в Стамбулі ріжемо, — пробурмотів старий яничар, — ми поза Стамбулом, а вже коли тут різонем, то потече юшка аж так!

Він махнув своїм товаришам, і ті мовчки відступили, тільки поблимкували на Гасанових людей незичливо, бо хоч вони й носили ще яничарську одіж, але вже були чужаками, до яких — ні любові, ні поваги, ні співчуття, ні жалю.

По двору швендяло кілька безвусих польських пахолків, справді зодягнених у вишукані італійські й кумедні буфасті штанці, але два радники посла, які зустріли Гасана в коридорі другого поверху й провели до просторої, хоч і голісінької трапезної, мали на собі єдвабні білі жупани, довгі, з вузькими рукавами, застебнуті під саму шию на густо поставлені круглі срібні ґудзики. Радники були поважні, з настовбурченими пишними вусами, з довгими шаблями при боці, у химерних шапках, прикрашених пір’ям. Посол, який незабаром вийшов для зустрічі з Гасаном, схожий був на своїх радників, тільки жупан мав із золотистого єдвабу. Вуса в пана Яна стовбурчилися, мов щетина на вепрі, у зеленкувато-сірих очах хлюпало щось несамовите. Гасан вклонився послові, повідомив, що він від султана. Не казав «від султанші», бо чомусь здавалося йому, що ніхто не може сприйняти цього всерйоз, адже па цій землі жінка ніколи не мала й не могла мати ніякої влади, отже, й значення.

— То, може, пан мені скаже, скільки ще я маю тут сидіти серед цих скорпіонів і бліх, прошу пана! — зривистим голосом закричав посол. — Десять днів, як прибув я до Стамбула, а ще досі нічого певного мені не сказано, тільки щодня йдуть то одні, то другі, і кожен вимагає бакшиш!

— Я не вимагаю ніякого бакшишу, — спокійно зауважив Гасан.

— То пан нарешті повідомить мені щось втішне?

— Все залежатиме від нашої розмови. Мені доручено поставити панові послу кілька запитань.

— І що? І тоді султан прийме моє посольство від найяснішого короля польського?

— Все залежатиме від тих відповідей, які пан посол дасть мені ось тут сьогодні.