— Ну, отже? — бадьоро вигукнув він. Професор розглядав внутрішню в’язницю гестапо. Зондерфюрер підійшов до нього, теж став дивитися в двір, на загратовані віконечка, які в нього не викликали жодного відчуття, він дивився на них так само байдуже, як на кришки каналізаційних люків на вулицях міста, скажімо, або на що? Ну, це не грає жодної ролі. Хай уже малює собі приємні картинки, споглядаючи на в’язничні віконечка, професор, який, здається, мав усе життя справу з мистецтвом, а все мистецтво, якщо це справді так, базується на буйній уяві.

— То що? — ще бадьоріше поспитав гестапівець, переконаний, що Отаву вже зламано остаточно, бо чоловік не може навіть відірватися від споглядання свого ймовірного житла, що було б ще далеко не гіршим кінцем!

— Вам відомий професор Шнурре? — зненацька спитав Отава, спокійно відходячи од вікна.

— Професор Шнурре? Що ви хочете цим сказати?

— Може, ви його краще знаєте як штурмбанфюрера Шнурре?

— Штурмбанфюрер Шнурре?

— Він живе у тому самому будинку, що я.

— Не грає ролі.

— Ми з ним давні колеги.

— Може, ви ще скажете, що він — ваш спільник?

— Він вивіз мене з табору на Сирці.

— Припустимо.

— Він мене шукав там дуже довго і вперто.

— Якби він звернувся до нас, ми знайшли б вас набагато швидше.

— Але тепер він буде розчарований, коли довідається, —що надаремне відшукував мене. Бо знаходити людину, щоб вона знову зникла…

— Так, — сказав гестапівець, — я довідаюся. Чекати.

Він вийшов з погано прихованим невдоволенням, але досить добре маскованою розгубленістю, а професор Отава знов узявся вивчати похмурі віконечка внутрішньої в’язниці.

Якщо довго вдивлятися в той самий предмет, то перестаєш його бачити, думаєш зовсім про інше або й зовсім ні про що не думаєш, відчуваєш цілковиту нездатність твого мозку до бодай найменшого зусилля, перетворюєшся на такий самий неживий предмет, як і той, що маєш перед собою. А коли перед тобою в’язниця — один із найдавніших людських винаходів… Як то кажуть: «Не зарікайся: і по мудрому чорт катається…» Нема забезпечень, нема гарантій, а в його становищі — нема порятунку. Ще зовсім недавно фашизм сприймався як щось, далеке, нереальне, як наполовину породження пропаганди. Дивилися кінофільми «Родина Оппенгейм», «Професор Мамлок» — штурмовики, гестапо, арешти, але сприймалося це навіть не як віддалена загроза, а просто як чергове нещастя ще одного народу, який не знав, за кого голосу вати на виборах. Тільки віддати голоси, кому належало, і ситуація була б зовсім відмінною. А в Іспанії фашизм ніколи б не переміг, якби західні держави не наклали ембарго на ввіз зброї, бо республіканці задихалися без зброї, а фашистів тим часом щедро і безкарно, цілком безкарно і нахабно постачали всім необхідним і Гітлер, і Муссоліні. В Італії фашизм уявлявсяґй геть чимось оперетковим, з отією грою Муссоліні під римських цезарів, з його промовами з балкона Венеціанського палацу в Римі, з переодяганням в чорні сорочки. Ясна річ, ми усвідомлювали небезпеку, ми знали, що нас не люблять за те, що держава наша не схожа на будь-яку з існуючих нині й з тих, що будь-коли існували в історії людства, але ми відчували і власну могутність, ми бадьоро співали «Если завтра война…» і обіцяли бити ворога на його території, і заколисаний такою упевненістю якийсь там професор Отава міг дозволити собі розкіш займатися вивченням аж таких відлеглих проблем, як мистецьке минуле свого народу, спокійно й неквапом відтворював він у своїй уяві золотий вік Київської Русі, відбував разом з давніми майстрами мандрівки по всій землі, вкритій пущами й борами, будував собори, покривав їх дивними фресками й дорогою мусією, і ніхто йому не заважав, ніхто не ставив того за зле; шанобливість, якою оточувано його, на перший погляд дивацькі й не кожному потрібні заняття, впокоювала Гордія Отаву дедал більше, він був переконаний, що так триватиме стільки, скільки має бути, ніщо не завадить йому викінчити справу його життя, ніхто потім не звинуватить його в тому, що він змарнував своє життя, прогайнував його, провів у неробстві.

Але щоб отакий дивний і сумний фінал, безглуздо-трагічний фінал?

I no мудрому чорт катається. Стара, на жаль, вічно актуальна пересторога…

Шнурре примчав до гестапо сам. Він не покладався на тих запопадливих телепнів, які те й знають, що хапати людей без розбору та запаковувати їх до в’язниці. На ньому був сірий цивільний костюм, сіре ворсисте пальто, м’який капелюх, який він скинув, убігши поперед зондерфюрера до кімнати, до півтем-ної кімнати, де Гордій Отава ще й крізь сутінки намагався розгледіти внутрішню гестапівську в’язницю й снував свої невеселі думи. Може, професор Шнурре скинув свого м’якого капелюха (аж диво бере, як він довіз незім’ятим з самої Німеччини такого м’якого капелюха!) з пошани до свого колеги професора Отави, а може, через те, що спітнів, поки вибігав на четвертий поверх, бо він не міг спокійно підійматися по сходах, знаючи, що тут жде його гер професор, жде чи не жде, може, він і не сподівався на підтримку, цілком випадково, ймовірно, згадавши його ім’я, але серед людей науки мають існувати певні норми поводження, має бути, як то кажуть, солідарність, старі професори ще за його юності вчили, що між ученими має бути солідарність навіть у помилках, як між святими й жінками — в гріхах, хоча це можна було б віднести й на карб державних діячів, які то а незрозумілою прискіпливістю вишукують щонайменші похибки один в одного, то раптом заплющують очі навіть на цілком відвертий розбій, але, хвала богу, з цим буде назавжди покінчено, як тільки в Європі, а там і в. цілому світі запанує новий лад, встановлений доблесними німецькими військами під мудрим проводом фюрера, бо німецька нація віддавна вважається найсправедливішою на землі, її великі мислителі, поети, музиканти заклали, як ніхто інший, підвалини для гармонійного правопорядку в світі, лишається тепер зробити ще одне зусилля і…