— Але що саме?
— Ви — професор Отава. Так?
— Раз це вам відомо, то справді так. Я Отава. Був професор. Тепер — просто…
— Ми ще будемо говорити про це. Більшовик?
— Як усі, — сказав Отава, — Як увесь мій народ.
— Я питаю — ви член партії більшовиків?
— Зараз це не грає ролі.
— Я питаю.
— На жаль, не був членом партії. Але тепер шкодую. Вельми шкодую.
— Моральні категорії нас не цікавлять. Далі: з якою метою ви лишилися в Києві?
— Тобто?
— Для чого ви лишилися в Києві? Варум, тобто чому?
— Але ж… дивно… Це — моє місто… Тут мій батько, дід, усі…
— Моральні категорії нас не цікавлять. З якою метою ви лишилися?
— Щодо мене, то тут були різні причини, але… Цілий народ лишився на своїй землі. Ви що — допитуватимете цілий наш народ?
— З якою метою? — не слухаючи його, торочив своє зондерфюрер, щось швидко дряпаючи простим олівцем на папері.
— Рятувати історичні споруди Києва, — сказав утомлено Отава, — собори, Лавру… Це, звичайно, безглуздя, один чоловік тут нічого не міг вдіяти, але мені помагали… Багато людей помагало, хоч, звичайно, у людей — інші клопоти… Але не будемо про це…
— А яка мета? — гестапівець довбав у одне місце, мов дятел.
— Все, більше мені сказати нічого.
— Хто залишився з вами?
Отава вирішив, що йдеться про Бориса. Звичайно, вони знають про сина так само, як уже все знають про нього, але вимовляти синове ім’я в цьому гніздовищі смерті він не міг.
— Сам, — сказав він, — я завжди був самотнім… Хто хоче йти на риск відкрить і нових теорій у науці, повинен бути готовим до самотності…
— Повторюю: нас не цікавлять категорії моральні. Я питаю, хто ваші спільники?
— Спільники? В чому?
— У вашій роботі.
— В якій роботі? Я ж сказав, що праця вченого вимагає…
— Нас не цікавить ваша праця вченого… Нас цікавлять ваші спільники по підривній роботі проти райху… Тут, у Києві…
— Здається, ви сказали, що тут не жартують? — холодно нагадав Отава. — Що мають означати ваші слова?
— Означають те, що означають. — Зондерфюрер штовхнув кілька списаних аркушів до Отави, підклав йому гостро заструганого олівця. — Підписувати. Можу перекласти.
— Не треба, я розумію по-німецьки, — сказав Отава, проглядаючи записи, і посунув один за другим аркуші до гестапівця. Олівця не брав до рук зовсім.
— Тут написано, що я залишився в Києві з завданням вести підривну роботу проти німців. Це неправда. Ніхто не давав мені жодного завдання. Лишився я цілком випадково. Мав евакуюватися, але… Просто мій дивний характер спричинився… Але завдання… підривна робота… Це смішно… Я не можу підписувати таке…
— Не підпишете — наслідки будуть звичайні, — байдуже промовив гестапівець.
— Це — неправда.
— Наслідки будуть звичайні, — підвівся гестапівець, — прошу подумати. — Він позамикав шухляди і вийшов, лишивши Отаві списані виразним, крупним почерком аркуші з чорними орлами вгорі і гостро заструганий олівець.
Отава ще трохи посидів і знов помандрував до вікна вивчати внутрішню гестапівську в’язницю, тиху й причаєну зовні, схожу на добре пильнований склад для зберігання державних скарбів.
Невже Шнурре витяг його з табору смерті лиш для того, щоб тепер піддати допиту в гестапо? Але ж це безглуздя! Його могли тисячі разів допитувати в самому таборі, могли забрати в гестапо просто звідти, не завозячи до квартири, не влаштовуючи цього спектаклю з поверненням до життя, до звичної обстановки. Може, й з Борисом, з його рятуванням — теж спектакль? І цей виклик і допит — теж одна з дій уміло відрежисерованого кимось спектаклю? Але ким і навіщо? Який інтерес являє для них відлюдькуватий професор, що ламав собі голову над якимись там мистецькими таємницями часів Київської Русі? Був би він фізик, математик, металознавець, мав би справу з оборонною технікою, з авіацією, з моторами. А так — фрески, мозаїки, спроба реконструювати перебіг подій, що мали місце тисячу років тому. Кого б це зацікавило?
Ще раз прийшов зондерфюрер, знов кілька разів повторив, що наслідки будуть звичайні, зник, а професор Отава нарешті вже тепер усвідомив собі похмурий зміст слів «звичайні наслідки», бо значити це могло тільки одне: смерть, кінець, зникнення. Для гестапо — це вважалося звичайним, а будь-який прояв життя належав до випадків незвичайних і, як на гадку отаких дресированих зондерфюрерів, просто протиприродних.
«А що, коли сказати йому про Шнурре? — відчаено подумав Отава. — Якщо цей тип і знає про того, то не викаже цього, але повинен буде якось зреагувати на факт мого знайомства з їхнім есесівським професором. Я ж скажу, що просто — його колега…»
Гестапівець, мовби передчуваючи несподіванку, яку готує йому радянський професор, довго не приходив, певно, він десь тішився з свого великого вміння наганяти страх на свої жертви, може, навіть спустився вниз, вийшов на вулицю і смачно пообідав у ресторані навпроти, на якому красувалася вивіска: «Тільки для німців», — а потім ще й дозволив собі невеличкий променад туди й сюди попід пишними влітку, а тепер оголеними, мокрими, але однаково прекрасними деревами, бо нічого не може бути ліпшого за дерева в кам’яному місті, це зондерфюрер, вихідець з зеленої Тюрінгії, знав аж он як добре, а ще він знав, що людині, окрім здатності милуватися деревами, квітами, жінками і мальовничими пейзажами, корисно час від часу лякатися, для цього лиш треба створити відповідні умови, і всі на землі, власне, повинні поділятися на тих, що лякаються, бояться, і на тих, що створюють їм для цього належні умови. Що ж до радянського професора, то він має умови просто виняткові, лишилося тільки пересвідчитися, до якого стану переляку той дійшов, для чого зондерфюрер швидко добрався до свого поверху і негадано з’явився перед професором Отавою.