— Важче було б ’полічити й розповісти про тих, хто не повернувся й ніколи не повернеться, — сказав Борис.

— Ми намагаємося повернути все, — урочисто заявив Вассеркампф, — і сподіваюся, що нікому не даємо підстав сумніватися в німецькій чесності. Міг би навести вам приклад, що стосується історичних документів. Йдеться про «Кодекс Супраслієнсіс», просто кажучи Супрасльський кодекс, який був перед війною власністю Варшавської державної бібліотеки. Гер професор чув про цей кодекс — нетва?

— Це моя спеціальність, — потвердив Отава.

— І гер професор знає, яку цінність має кодекс. Десяте, а може, й дев’яте століття. Писано кирилицею, може, десь у Підкарпатті, тобто на території сучасної України. Двадцять чотири менаеум, тобто житій святих, гомілії, приписувані Іванові Хрестителю, Єпіфанію Кіпрському і патріарху Фотію. Рукопис той був врятований кимось з наших солдатів під час пожежі Варшави в сорок четвертому році, інакше б його спіткала така сама доля, як хроніку Тітмара.

— І щоб врятувати той рукопис, довелося висадити в повітря аж цілу Варшаву! — ядовито докинув Борис.

Вассеркампф удав, що не зауважив сарказму професорового, він цілком був захоплений своєю оповіддю.

— Але американці, займаючи наші міста, на жаль, не завжди були перебірливі в засобах, іноді вдавалися й до найпри-мітивнішого грабунку, так Супрасльський кодекс опинився аж США і нещодавно з’явився на одному з аукціонів і був проданий за великі гроші. Добре, що знайшлися порядні люди з американської фірми, яка імпортує з Польщі продовольчі товари. бони викупили кодекс і подарували його польському народу. Це було благородно — нетва?

— А все ж таки, гер Вассеркампф, — сказав до того мовчазний Валерій, — коли ми поїдемо до Марбурга? Питаю вас цілком офіціально.

— Завтра, — швидко відповів Вассеркампф, — сподіваюся, що завтра ми зможемо поїхати, попри деякі комплікації. Але ще йюгодні я спробую все влаштувати…

На завтра Вассеркампфа взагалі не виявилося в управлінні. Він зник і з’явився лиш через день, відразу ж зателефонував до посольства, запросив до себе Валерія з професором, зустрів їх так само радісно, як перед тим, був наче помолоділий, піднесений, ніби той чиновник, що одержав щойно орден.

— Ви впізнаєте мене, майне герен? — гукнув він назустріч своїм відвідувачам. — Ставлю п’ять марок, що ви мене не впізнаєте — нетва? Я витратив учора цілий день, але то не був марно витрачений день. Ви можете вгадати, де я був?

— У Марбурзі, — не роздумуючи, сказав Отава.

— Помиляєтесь, гер професор, глибоко помиляєтесь, — заляскав у долоні радник, — не в Марбурзі й не деінде, а тільки в Кельні, у славетному салоні Гейнца Кретена. Ви не чули про нашого Кретена? Але ж як можна? Він двічі завойовував світову першість серед перукарів: у Брайтон! й у Відні. На всесвітній виставці в Брюсселі він здобув «Гран прі» для Федеративної республіки. Що стосується мене, то я був клієнтом Гейнца Кретена ще тоді, як він працював помічником перукаря в Клетенберзі. Ось уже впродовж багатьох років пунктуально через кожні два тижні я відвідую Гейнців салон. До нього тепер їдуть чоловіки з цілої Європи. Літаками, поїздами, машинами. З Італії, Греції, Франції, Швейцарії, Югославії, Австрії. Про Німеччину вже й не кажу. Гейнц Кретен виробив спеціальну косметику для чоловіків: підстригання волосся, масаж обличчя, манікюр. Кожен повинен показувати публіці завжди те саме обличчя, кожен намагається усталити свою особистість, виробити якийсь еталон зовнішнього вигляду для себе. Про мене повинні казати: «Ось державний радник Вассеркампф». Та сама зачіска, той самий колір обличчя, та сама форма нігтів. Для нас це має колосальну вагу. Люди Сходу не надають цьому значення. Там величезні простори. Нема тісняви, як на Заході. Людина до людини не придивляється так уважно, як у нас. Бо, зрештою, нема нічого гіршого, ніж людська бридота. Ми намагаємося замаскувати їх. Моди, зачіски, парфуми… Хоч коли розібратися, то чи важать у історії немиті ноги або неголена борода — нетва?

— В історії найперше важить чисте сумління. Та й не тільки в історії, — Борис насилу стримувався. Він ніколи не мав таланту до полеміки, обмежувався в гострих розмовах ущипливими зауваженнями, та, на жаль, не всі однаково до цього ставилися. На Вассеркампфа, скажімо, жодна заувага не діяла. Він струшувався від них, мов гусак од води, й правив своє. Це був докінчений тип бюрократа новітньої формації, який найпростішу справу вмів, видно, поховати під нагромадженням слів. Сипав слова межи очі, мов полову, жбурляв їх на вас, горнув, витрушував.

— До речі, — гукнув Вассеркампф, не почувши слів Отави, — в Кельні ж мені розповіли просто колосальну історію! Про ластівку. Ластівка забула полетіти в вкрій. Осінь, холоднеча, а ластівка — ще в Кельні, її ловило все місто. Сам бургомістр…

— Послухайте, гер Вассеркампф, — підвівся Валерій, який вирішив, що вже край усім дипломатичним витримкам і очікуванням, але Вассеркампф теж схопився, підбіг до нього, ліз просто в обличчя.