— Це ще не доведено, — швидко докинув Вассеркампф^

— У всякому випадку, в Марбурзі е чоловік, який знає, де ї в чиїх руках ’гой документ, чоловік, який, очевидно, багато в чому завинив перед моїм народом, перед моїм містом, перед… Я не буду продовжувати, бо ще не маю доказів щодо Оссендорфера і про старовинний пергамен з часів Київської Русі, зміст якого професорові Оссендорферу відомий, відомо й вам про це, ви маєте науковий журнал з публікацією професора Оссендор-фера, маєте наші підтвердження про те, що пергамен до війни зберігався в Київському інституті.

— До речі, майпе герен, в Марбурзі вчився свого часу ваш великий поет Пастернак, — посміхнувся Вассеркампф.

— А ще давніше — Лютер, а також Ломоносов І брати Грімм, — так само значимо всміхнувся й Борис, — а зараз там нас чекає таємниця київського пергамену, який протривав, по-при всі світові події, дев’ятсот двадцять дев’ять років, а от тепер не може бути повернений до рук справжніх господарів тіль’ ки через…

— Перепрошую, — швидко мовив Вассеркампф, — але я нагадаю вам, майне герен, що існував пергамен ще давніший, і там теж ішлося про Київську Русь, про самий Київ, про ваших князів.

Вассеркампф вхопив з столу завчасно приготовану картку паперу, став швидко читати, по спромозі намагаючись надати голосові урочистої риторичності: «Тим часом Ярослав зайняв силою один город, що належав його братові, й упровадив усіх мешканців. Зате надзвичайно могутнє місто Київ з намови Болеслава стало жертвою впертих атак з боку печенігів і великі понесло втрати внаслідок великих пожеж, його мешканці боронилися, однак небавом відчинили брами перед нездоланними чужинцями. Покинутий своїм влад-цею, який утік, Київ прийняв у день 14 серпня Болеслава, а також вигнаного давно тому князя Святополка, який заволодій усім тим краєм, використовуючи страх перед нашими. Коли вступали до міста, тамтешній архієпископ повітав їх урочисто реліквіями святих, а також іншими різноманітними коштовностями з храму святої Софії, який згорів торік унаслідок нещасного випадку. Були тут присутні: мачуха згадуваного князя, його жона, а також дев’ять його сестер, одну з яких, віддавна вибрану для себе, той старий розпусник Болеслав упровадип безсоромно, забуваючи про свою шлюбну дружину. Водночас офіровано йому незліченну кількість грошей, з яких велику частину розділив поміж своїх спільників і улюбленців, певну частину відіслав до вітчизни. Поміж підкріплень, які були в згадуваного князя, налічувалося від нас триста, від венгрів п’ятсот, від печенігів, врешті, тисяча людей. Всіх тих людей одіслав тамтешній владця додому, коли зміг ствердити з радістю, як мешканці краю горнуться до нього і свою вірність йому виявляють. В тім великім місті, яке є столицею тої держави, налічується понад чотириста церков і вісім ринків, кількість же мешканців не надається до ліку.

Нехай бог всемогутній буде посередником у всіх справах і вкаже ласкаво, що йому до вподоби, а нам користь принести може».

— Ви впізнаєте, професоре, цей текст — нетва? Це картка Thietmari Merseburgensis Episcop Chronicon — з хроніки Тітмара Мерзебурзького, німецького єпископа, який у тисяча вісімнадцятому році був у вашому Києві разом з польським князем Болеславом — нетва? Ви не назвете його завойовником — нетва?

— Ні, ми називаємо Тітмара очевидцем, — сказав спокійно Борис, — один з найдавніших очевидців, який лишив нам опис Києва без пізніших виправлень, дописувань і вигадок, як то, на жаль, спостерігається в літописах і в історичних творах.

— Прекрасно! — вигукнув, схоплюючись з стільця Вассеркампф. — Ви не заперечуєте цінності й важливості роботи Мерзебурзького єпископа Тітмараї Ця книга перетривала дев’ятсот тридцять сім років. Сто дев’яносто дві картки благого пергамену. Не один аркушик, а сто дев’яносто дваї Це була власність Саксонської бібліотеки в Дрездені, і ці сто дев’яносто два аркуші пергамену, який перетривав дев’ятсот тридцять сім років, згоріли в травні сорок п’ятого року разом з Саксонською бібліотекою, разом з Дрезденом, внаслідок, як сказав би сам Тітмар, великого бомбардування американської авіації. Нетва?

— Ви це повідомляєте нам таким тоном, — не стримався Борис, — як наче хочете сказати, що ми повинні дякувати за врятування нашого пергамену, бодай того одного аркушика, який я оце розшукую.

— Можливо, навіть так, — знизав плечима Вассеркампф, — все можливо, якщо подумати. Я вам уже казав про вашого художника. Уявіть собі: його викотили з вагона, він замерз на грудку. Вийшло так, що цілодобово місто бомбили американці, люди вимушені були сидіти в сховищах, а на станції в цей час стояв ешелон з полоненими. Був великий мороз, дехто з полонених, маючи не досить теплий одяг, страждав од холоду, хоч і відомо, що руські досить звичні до холоднечі, дехто ж і зовсім замерз на смерть. Довелося вивільняти від них вагони, для цього мобілізовано було населення, тобто старих і жінок, жінки викочували замерзлих з вагонів, і ось у одного замерзлого на грудку одна німецька жінка цілком випадково забачила ріжок якогось паперу на грудях, вона розстебнула на мертвому одяг, дістала той папір і відразу впізнала в ньому диплом Флорентійської академії мистецтв, бо такий самий диплом мав і її чоловік, якого забрано на Східний фронт в саперні частини і де він загинув. Жінка припала вухом до грудей руського і почула, що в того ще б’ється серце. Воно билося ледь чутно, життя трималося, як кажуть, на волосинці в цьому тілі, але жінка вирішила втримати те життя! Вона вкрала, буквально вкрала замерзлого полоненого, завезла до себе додому, повернула його до життя, таємно від сусідів переховувала художника в себе в помешканні до самого кінця війни. Потім він повернувся до себе додому.