Будемо змушені — і то за абсолютно одностайною згодою — зняти вбрання з Мовчанки…
П. Пікассо
Третього секретаря посольства звали Валерій. Був москвич, належав до тої епохи, коли не називано дітей ні Петрами, ні Василями, ні, звичайно ж, Іванами. Мав відповідну зовнішність: русяве, на проділ зачесане волосся, нахабнувато-наївні очі, нейлоновий костюм, модні черевики — хлопець, яких мільйони. Але володів трохи незвичним для юнака обдарованням: залізною витримкою, уважливістю до співрозмовника, неквапливістю в прийнятті рішень, точним мисленням. Так наче мав не двадцять із чимось років, а з п’ятдесят, прожив довге й напружене життя і навчився всього потрібного людині поміж чужинців.
«Третій секретар посольства» для вуха невтаємниченого звучало досить гучно й високомовне, однак Валерій відразу поклав край Борисовій наївності.
— Товаришу професор, не тіште себе надією, що до вас приставлено аж он якого посольського чина! Третій секретар — це не перший, і навіть не другий…
— Але ж, — Борис Отава справді трохи розгубився, в цих питаннях він відзначався неабиякою наївністю, — я вважав, що…
— Абсолютно вас розумію! Всі, хто їде в справах сюди, вважають, що клопотатися ними буде неодмінно сам посол. Зрозумійте ж, професоре: посольство має своїх справ — по самісіньку зав’язку, висловлюючись недипломатично…
— Розумію. Але моя справа… йдеться про цінності незвиклі… державні… історичні…
— Все зробимо… Єдине, що я вас прошу: дотримуйтесь спокою. Мобілізуйте все своє почуття гумору…
— Почуття гумору? — Борис засміявся. — Здається, я втрачаю це почуття. Бо яке справді відношення до моєї справи може мати почуття гумору, яким, хвала богові, мене, здається,’ не обділено.
— Еге, — потер долоні Валерій, — ви ще не знаєте, з якими типами доведеться мати справу… Тут вже якщо чоловік одержує від держави марки, то він їх відпрацьовує повністю! Ви в цьому переконаєтесь.
— Я повинен попасти в Марбург, — сказав Отава.
— Ми там будемо, повірте мені, — запевнив його Валерій, — але озбройтеся витримкою… їзди до Марбурга — всього лиш кілька годин, головне — проскочити тут…
Потрібного їм чиновника Валерій знайшов досить швидко і вмовився з ним про зустріч ще того ж дня по обіді. Посольською «Волгою» вони під’їхали до високої новітньої споруди, швидкісний ліфт вмить викинув їх на дванадцятий чи то на п’ятнадцятий поверх; вони пройшли довжезним коридором, наповненим сяйвом пластику, алюмінію й скла, Борис пробував відчитувати акуратні таблички на полірованих пластикових дверях, але Валерій сказав, що він приблизно знає, де сидить той чиновник, з яким їм доведеться вести переговори; коридор несподівано прорізався коротким бічним коліном, там був ще один ліфт, але вже не швидкісний, а невеличкий, скромний, мало не персональний, — вони насилу вмістилися в тісній кабінці, поїхали вже не вгору, а вниз, попали в якийсь тупик, а в тому тупику було своє найглухіше місце, удекороване розкішними широкими дверима, на яких красувалася табличка з чорними готичними літерами: ДЕРЖАВНИЙ РАДНИК ПО ВІДШКОДУВАННЯХ ВАССЕРКАМПФ
Дзвінка тут не було, стукати теж не довелося, бо як тільки вони переступили незриму межу, за якою з простих перехожих перетворювалися на відвідувачів гера Вассеркампфа, двері нечутно розчинилися самі собою, і в глибині просторого, світлого кабінету з модерними низенькими меблями підвівся з-за довгого полірованого столика їм назустріч сам державний радник, чоловік середніх літ, одутлуватий, глевтякуватий, доволі високий, у сірому костюмі з легкої тканини, яку звуть «мачок». Кондиціонер підтримував у кабінеті сталу температуру, повітря тут було свіже, однак Вассеркампф вдавано важко відсапував, ідучи назустріч своїм відвідувачам, і ще не підпустив їх до себе, не дав привітатися чи відрекомендуватися, вигукнув панібрат-ськи:
— Але ж спека — нетва?
— Не помітив, — буркнув Борис, забуваючи про перестороги свого супутника.
Чиновникові того й треба було.
— Як то! — вигукнув він. — Ви приїхали з такої далекої холодної країни і не помічаєте нашої спеки? Чи, може, я помиляюся? Адже ви з Росії — нетва?
Він щоразу повторював це слово «нетва», що мало значити «правда ж?», мабуть, навмисне псуючи діалектом загальноні-мецьке «ніхт вар». Та Борисові було не до лінгвістичних тонкощів.
— Професор Київського університету Борис Отава, — скористався з нагоди Валерій.
Вассеркампф вклонився, попросив сідати. Борис поглянув на Валерія досить вимовно. Перший бій було виграно зовсім не завдяки стриманості. Цього типа треба атакувати й штурмувати відразу, з першого слова. Ось вони сіли і відразу візьмуться до діла. Однак Валерій, якому б належало перебрати розмову в свої руки, чомусь мовчав. Ввічливо посміхався, став пити якусь бурду, запропоновану німцем, довелося пити.також Борисові, так ніби він заради цього їхав сюди аж із Києва.
— Так, так, — промовив Вассеркампф, мружачи очі, — ще день-два, ще кілька днів… Чиста випадковість, що ви мене бачите отут за столом… Настає той час, коли всі ми змандровуємо звідси… Тут надто жарко… Людина повинна час від часу занурюватися в море… Ми, німці, надаємо перевагу Адріатиці… Вераземо туди щоліта свої поліартрити, подагри, задишки… На обидва береги — італійський і югославський. Венеція, Дубровик, Чорногорія… Монтенегро… В Монтенегро, на думку наших найрозкішніші коханці! Вночі вони спускаються з гір на узбережжя, на ранок знов зникають у своїх загадкових горах, це просто містика якась, але наші жінки… Ха-ха! Я називаю це запізнілими відшкодуваннями, до того ж — не за адресою. Бо у3д „під час війни в Монтенегро, тобто в Чорногорії, стояли не наші війська, а італійські, і це італійці досхочу жирували з чорногорці ськнми дівчатами. Тому б відповідні відшкодування чорногорцям належало отримувати саме з італійських дівчат, а не з німецьких —нетва?