— Вважаєш себе мудрим, а ти тільки жорстокий, та й годі.

— А що таке мудрість? Це правда. Правда ж милостивою не буває. Вона тверда й жорстока. Багато прочитав я книг, всі віки і всі народи там описані, скрізь було багато жорстокості, але тільки вона доводила народи до розквіту. Завжди, щоб держава могла розквітати й піднятися вище за всіх, народ повинен згодитися на деякі пожертви й нестатки. Сам він на це ніколи не піде, його треба примусити.

— Така доля великих народів, — сумно промовив старий, — або ж вони стають жертвою чужих наїздців і загарбників, або ж попадають до рук тирана.

— Що ж по-твоєму? Я — тиран? — ображено спитав Ярослав.

— В мові своїй. А від слова до діла — рукою змахнути. Навчений ти жорстокості. Чужої жорстокості навчений.

— Хіба міг навчитися свого? Не було ж письмен у нас, не передали нам мудреці наші давні про минувшину, в темряві блукали навпомацки. Мій отець вирвався з пітьми, прикликавши носіїв нової віри, яка йде побідно по всій землі.

— Колотяться всі землі од тої віри, не приймаючи її, ще тисячу літ колотитимуться.

— Звідки відомо тобі?

— Бачу звідси все, — вперто сказав старий, — а щодо мудрості, то живе вона між людом. Письмо ж породжує колотнечі й війни. Бог не пише ніколи. Він промовляє голосом вітру, грому, води, лісу.

— Не чую його мови, — сказав князь.

— Глухий єси. А відіткнуться тобі вуха — пізно буде.

— Йтиму своєю дорогою, — підвівся князь, — тебе ж не можу випустити звідси.

— Отрока не чіпай, — вже в спину князеві сказав спокійно старий, просовуючись про призьбі, щоб вмоститися зручніше, бо заболіли йому кістки.

Гуляк Ярослав ще застав за учтою. Несамовито заревли назустріч, зраділо заплескали в долоні, вже перейнявши той дурний ромейський звичай, потяглися до князя з ковшами, постаїі-цями, братинами двовухими. Він став на порозі, поглянув на п’янюг тверезими злими очима, що всі вмить втихли, кинув їм грубо й зневажливо, мов собаці кістку:

— Чи не пора й на молитву!

Відступився від дверей, даючи їм прохід, і вони один з-поперед одного стали вилітати в темні просторі сіни, перечіпалися через ослони, падали, послизаючись, зіштовхувалися в тісному просторі дверей, мовчки сопли, хекали, квапилися щезнути, втекти від княжої розлюченості, бігли молитися богові, п’яію варнякаючи щось на бігу, і ось уже нікого, тільки стоїть за спиною на чатах Ситник, та повільно обгризає величезну кістку, сидячи за столом, Бурмака і нахабно позирає на князя, мовляв, з дурного, як з святого, — не візьмеш нічого.

Ярослав, кульгаючи дужче, ніж завжди, підійшов, сів навпроти Бурмаки, посунув до себе якусь посудину, не дивлячись, налив питва, випив, взяв шматок м’яса.

— Тяжке життя наше, Бурмаьо, — сказав тихо й мовби жалібно.

— Для таких дурнів, як ти, — жорстоко відмовив блазень.

— Ніхто не пожаліє князя.

— А-мало тебе били, негіднику, — користуючись своєю безкарністю, масно проплямкав Бурмака.

Ярослав брязнув його по пиці, блазень мовчки покотився під стіл, довго видобувався звідти, заплакав, розмазуючи сльози по замащеній мармизі:

— Ти чого б’єшся, дурню?

— А ти дай здачі, — похмуро порадив йому князь. Сам не знав, чого хоче. Побути бодай мить простим чоловіком, щоб захищатися не князівською владою, а власними руками, як ото проти вепра або колись насупроти ведмедя, пущеного мерями? Битися, покладаючись лиш на силу в руках, як бився колись у Києві на Перевісищі проти печенігів, бився вже й потрафлений у коліно ворожим списом, стояв, стікаючи кров’ю, нагнувся тільки, щоб вирвати з рани гостряк списа, відкинув його геть од себе і знов махав широким і важким мечем і був страшний у своїй закривавленості, так що вороги не витримали і кинулися вниз.

Отак битися, змагатися з усім світом, вічно йти на бій, бо тільки той, хто змагається й б’ється, має слушність.

А там, де пролилася колись його кров, він і поставить найбільший у всіх землях храм, бо жодного храму не можна уявити собі без пролитої крові. Ніхто не стане докоряти, що поставив він собор на крові чужій — ні, на своїй власній!

— Ну що, — спитав Бурмаку, — боїшся давати здачу?

— Хоч дурний, так хитрий, — зло промовив Бурмака, відійшов огинці від князя подалі, припав до ковша з медом.

Ярослав підвівся, покульгав до дверей, сказав Ситникові, який спостерігав, дивуючись, за князем і його блазнем з сіней:

— Сідлай коней, поїдемо до Києва. Ситник роззявив був рота, щось хотів спитати, але князь не допустив його до мови.

— Помолимося дорогою, — сказав, так ніби Ситник без молитви не міг і жити. — Бог молитву до себе прийме будь-де, аби серце було просвітлене.

— Ага, так, — мерщій згодився Ситник і крутнувся виконувати князівське веління.

Кілька день їздив Ярослав з численним почтом довкола Києва. Ставав на Перевісищі, на полі за городом, де надумав спорудити церкву найбільшу й найславнішу, щоб святе місце припало якраз, де було вдареіго князя списом у ногу, де пролилася його кров, що впала на ворожі голови проклятьбою й розгромом. Не годилося, щоб храм височів отак за городом, у самотині, храмові завжди потрібно достойне обрамлення так само, як коштовному каменю — мистецька оправа. Та й тісний уже став Володимирів город, звідусюди попід його валами тулилися слободи й селища, юрмився люд торговий і ремісничий, якому не стачало місця по той бік, вдень всі торжища й вулиці города виповнювалися тисячами заїжджих людей, на ніч сторожа виганяла всіх геть, але в багатьох лишалися недокінчені діла в городі, вони далеко не від’їздили, тулилися поблизу, з тимчасових стойбищ і таборів утворювалися згодом цілі селища, багато там жило людей цінних, потрібних для города, вже настав час взяти під захисток і їх, обгородити і їхні селища, чим більший город, тим більше вміститься в ньому воїв, тим більшу дружину може утримувати коло себе князь, а отже — менше ляку перед несподіваними ворожими нальотами, бо ж не слід забувати, що в степах никають ще й досі печеніги, а за Дніпром—за якихось три дні їзди од Києва — Мстислав, жити в тісному городі не можна, розбудовувати на белебні — теж не випадає. Так дійшов до висновку князь Ярослав вести довкола Києва нові вали, зміцнювати їх дубовими городнями й клітями, рити рови, ставити міцні кам’яні брами.