— Чому не ціла?
— Бо дорога далека, — відповіла вона відразу, мовби ждала такого запитання.
Ярослав відчув себе ураженим ще більше. Виходить, вона їхала і не ждала навіть зустрічі з своїм майбутнім мужем, не пошанувала його ніяк.
— То як це? — допитувався він, хоч і знав, що про це не слід більше говорити.
— До тебе далеко… не далеко — довго. — Вона, видно, плуталася в словах, і він нарешті збагнув, що йдеться про давніші часи, коли вона ще й не чула, може, про нього і коли, отже, він не мав і не міг мати над нею жодної влади. Та й сам тоді хіба вже зберігав себе в неторканості?
— Чи у вас королі б’ють своїх жон? — спробував перевести розмову трохи на жарт, але Ірина потрактувала його запитання всерйоз.
— Хто дужчий, той того і б’є, — сказала вона, не ворушачись, з цілковитим відчуттям вищості над князем, який першу шлюбну ніч розмінював на таку дріб’язкову розмову. — Жони у нас теж сильні. Вибирають у нас теж не завсігди чоловіки. Буває так, а буває й інакше.
— Тебе вибрав я, — твердо сказав Ярослав, дякуючи богові, що сповивав його темнощами.
— Схотіла я поїхати до тебе, от і маєш мене тут. А послати ніхто не зміг мене.
Він знав тепер точно: житимуть вони в постійній ворожнечі, піхто не поступиться ні в чому, тільки й переваги його було в князюванні (де ще воно?) та мужській своїй силі, хоч ні над тілом її, ні над духом володарювати не вдасться. Це відкриття глибоко вразило Ярослава, він би не хотів мати в себе під боком людини, яка зберігала свою особистість і жила б незалежно від його волі, неприступна й насторожена. Але що міг удіяти?
— Іду на Київ, і ти зі мною теж, — сказав він, намагаючись бодай чимось дошкулити їй.
— Вельми кортить мені подивитися на Київ, багато чула про цей город, скальди складають пісні про нього.
— Не дивитися йдемо — князювати, — нагадав Ярослав, хоч якось не мав певності в цьому наміру після сьогоднішнього вечора, коли все йому вислизало з-під ніг.
— Тому й приїхала до тебе, — посміхнулася холодно Інгігерда, — вірю в тебе, знаю, що будеш князем у Києві.
— Віриш? — Ярослав не втримався, вийшов з темряви, сполохані тіні заметалися позад нього, свічі хапливо обіймали йому лице теплими долонями променів. — Знаєш?
— А так. — Вона посміхалася незносно й погордливо, він ненавидів її за ту посмішку, якби на її місці була якась інша жінка, може, задушив би її, розтерзав, знищив, але перед собою мав власну жону, княгиню Ірину, яка, ще не ставши, власне, як слід навіть княгинею новгородською, вже з певністю говорить про стіл київський. Сп’яніння знов нахлинуло на Ярослава, заточуючись, він підійшов до ложа, рвучко схилився над Іриною, з палкою жорстокістю впився губами в її уста, забив їй віддих, вона глухо застогнала, важко повернулася всім своїм великим тілом, щоб вирватися від нього, але Ярослав обхопив її руками, бо. відступати вже не мав куди; відкрилося йому вмить, що нічого не даватиметься легко йому в руки, може, все життя доведеться боротися отак з усім на світі, починаючи вщ рідного батька і рідної жони, аж до найзапекліших ворогів, до й що таке життя людське, як не змагання й невпинне боріння з темними силами, з гріховними пристрастями, з власною слабістю, з дурощами, з надмірною довірливістю?
Зранку, після святої служби в церкві й роздавання милостині убогим, звелів Ярослав поряд з тим предовгим столом понад Волховом поставити ще стільки столів, скільки треба, щоб умістилися всі бажаючі, і весільна учта продовжилася вже по-новому; тепер князь бенкетував з усім Новгородом і був любий серцю новгородців, і жона його дивилася на князя вже не такими пронизливо-холодними очима, було в них очікування, і настороженість теж була; Ярослав ждав ще бодай найменшого знака лякливості в тих очах, але ще, мабуть, не наспів час для того, не могла впокоритися Ірина так швидко й легко, зате люд новгородський прихилився серцем до свого князя, і в безладному гаморі то там, то там давалося почути окремі вигуки:
— А поб’ємо киян з нашим князем!
— Куноємців надутих!
— Здирців наддніпрянських!
— Меча тримати не вміють!
— Торбохвати!
Коснятин зичливим ухом прислухався до тих погуків, ішов туди, підіймав чару за здоров’я князя, за успіхи київської виправи, за Новгород Великий, а сам на думці мав передовсім самого себе, і зухвалість його непогамованих намірів підносилася до розмірів небувалих. Князі завжди люблять оточувати себе людьми смирними, які б легко піддавалися їхнім бажанням, ні в чому не перечили. Такими— найчастіше е невігласи. Косня-тин же вважав, що перевищує Ярослава у всьому, виказував позірну смиренність і слухняність, а тим часом повертав князя у вигідному для себе напрямку. Відступати тому вже не було куди, та якби й запрагнув відступу, то посадник подбав, щоб відрізати й останню стежку, пославши варягів нагінці за Глібом. Як упаде на Ярослава провина за братове вбивство, тоді єдине для того спасіння: добувати київський стіл, бо тільки владою можна покрити найтяжчий злочин.