— Злазь з коня! Швидко! Торчин ізнов не розумів.

— А я? — спитав він, побачивши нарешті стрілу в нозі Глібового коня і з острахом ждучи, може, такої самої стріли й собі межи плечі.

— Злазь! — прокричав князь і потягнувся до меча.

Тоді Торчин злетів з коня, але не на той бік, де стояв знавіснілий князь, а на протилежний, і не зліз, а просто скотився, впав, миттю схопився і пригінці побіг за дерева.

Гліб з великими труднощами заліз у сідло, махнув рукою, погнав учвал, стоячи в однім стремені, а друга нога висіла йому смертельним болем і тягарем. Біль був такий незносний, що довелося перевести коня спершу на рись, а там і зовсім — ступою. Але за той час уже від’їхали від того проклятого місця, де, видно, засіли бродники, що грабували купців, Гліба оточила його дружина, підтримували збілілого на лиці князя, тихо поїхали далі, бо саме тропа вивела їх до берега Смядииі.

Дорогою ціною довелося заплатити князеві Глібу за ту прогайку. Коли він отак ступою наближався до насаду, який ждав їх з сонними гребцями коло берега, збоку, перерізаючи їм путь, полетіли між деревами темні вершники, і тільки тоді збагнув князь, що то не бродницька стріла летіла в нього, що не грабіжникам знадобився його кінь чи там щось, а послано по його голову. Знову пересиливши біль, зірвав Гліб коня до чвалу, підскочив з своїми людьми до насаду, гукнув, щоб помогли йому злізти на землю, князя підтримали під руки, повели чимшвидше на кораблець, Гліб шепотів: «Швидше, швидше, швидше». Один з дружинників мечем перерубав вірьовку, якою насад прив’язано було до прибережного чорного, з оголеним лапатим корінням в’яза, сонні гребці, прокинувшись, лаштувалися відпихатись од берега довгими важкими весла-ди, але тут приспіла погоня, варяги злітали з коней на скоку стрибали в беззахисний насад з оголеними мечами, і мечі їхні блищали, мов вода, і змивали кров’ю все, що траплялося на путі, а поміж варягами закрутився княжий повар, страш-Яий у своїй ненависті до князя, якого перед цим стільки годував і який зрадливо кинув його посеред чужого лісу на пота-яу. Повар доскочив до Гліба і, перш ніж той зумів вихопи ослабілою рукою свого меча, загнав йому в груди широкого яожа. «Не дійте’ мене, братія моя мила і дорога, не дійте!» — ’заплакав-закричав по-дитячому юний князь, та тут вдарили ще варяги, — Гліб упав мертвий; тоді Торчин стрибнув йому на груди й двома помахами відкабетував князеві голову.

Торд-старший взяв голову й дбайливо вклав її в шкіряний мішок, що висів у нього за плечима. . Події, надто ж лихі, мають властивість повторюватися, навіть збігаючись притому в часі. Знову ж таки, може, саме тоді, як таємничі варязькі вершники по мохах, брусничниках і нежарах гналися за князем Глібом, з Києва на Альту теж : и-рушили вершники, тільки що перші споряджені були без відома князя Ярослава, а других послав сам Святополк, і велено було цим останнім привезти до Києва молодого князя Бориса добровільно чи силою, живого чи мертвого, бо кличе його до себе старший брат, який сів на отній стіл і вимагає покори від усіх братів молодших. То були відчайдушні вишгородські бояри Путьша, Талець, Єловит і отрок Святополків, прозваний Ляшком, бо привіз його князь од свого тестя Болеслава, хоч був той отрок невідомої крові, радше скидався па дикого степовика, мав непогамовну вдачу і відзначався дурною відчайдушністю. І якщо варяги, вирушаючи в іюгоию за Глібом, не наражалися, власне, на жодну небезпеку, то посланці Святополкові їхали, може, й самі на вірну смерть, бо ж Борис стояв на Альті не сам, а з великим військом, яке ще не присягнуло Святополкові, та й невідомо, чи стане на його бік, а може, триматиме руку Борисову, бо ж усім відомо, якої шани зазнав од князя Володимира Святополк і якою довірою в батька користався Борис.

Тім часом Борис марно чекав на Альті появи печенігів. Дозори, послані далеко в степ, не виявили ніяких прослідів ворога, дійшли чутки до князя, що печеніги відвернули від Києва і никають десь довкола шляхів та переправ; князь добре відав, що військо потрібне батькові його передусім для того, щоб виступати протії непокірного Новгорода, літо вибилося в найвищу свою середину, отож настала найліпша пора для походу, але повертатися до Києва без веління князя Володимира Борис не смів, нагадувати Великому князеві про похід на Ярослава теж не міг, отож, розгублений і знетерпеливлений, стояв і далі в полі перед Альтою, днями не виходив з свого намету, ревно молився, вів благочестиві бесіди з отроком своїм угрином Григорієм, якому за тихий норов і вірну службу подарував важку шийну чепу з щирого золота; так що посланці від Святополка коли під’їхали до княжого намету з княжим прапорцем і вийшов їм навстріч Григорій, то взяли його спершу за самого князя через ту гривню, і трохи навіть знітилися, попри все своє нахабство, але оговталися, як тільки Григорій уклонився їм низько, забачивши їхню дорогу одіж, і сказав, що спитає князя, чи може той прийняти посланців. Збіглися отроки, що слугували князеві, підходити стали ще й воїни; Путьша дав знак своїм людям, щоб були напоготові, а сам, ще й не званий, пішов до намету, відіпхнув Григорія, що перепинив йому путь, побрався далі, аж до князевої опочивальні. Борис, звісившії босі ноги з ложа, сидів у самій сорочці, бо мав звичку по обіді трохи передрімати, а щойно з’їв обід, спання ж самим богом присуджено полудневі: від початку спочиває опівдні і звір, і птиця, і чоловік, тепер Борис трохи невдоволено позирав на боярина, що не діждався навіть, поки князь надягне порти, та водночас намагався він і погамувати гнів, бо ж посланець, певно, був од Великого князя і приніс вісті про повернення до Києва.