— Знов везеш мене кудись!

— Сама там будеш; — сказав він, мало не жебруюче, — клянусь тобі всіма святими. Сама й вільна. Хочеш — боляринею зроблю тебе, хочеш — як хочеш…

— Ніким не хочу — тільки собою.

— Собою будеш…

— А куди?

— І сам не знаю.

— То вже ліпше.

— А я вже сам не свій.

— Ще ліпше.

— Не князь, і не Юрій, і не Ярослав.

— Оце…

Вона не зістрибнула з коня, заов пригорнулася до Ярослава, потім ще раз сахнулась, спробувала зазирнути йому в темні очі.

— Та не пробуй обдурити. Як тільки помічу — втечу одразуі

— Не втікай, — попросив він, — не обману. Повір мені.

— Якщо не князь те мовить — вовірю.

— Не князь. Чоловік.

Шуйця обняла його за шию. Так і їхали далі. Вже світало, коли добралися до нової садиби. Сояні теслі, в робочому своєму поспіху, ладналися підніматися під небо, лоскотати богові бороду сокирами, а ще більше — сороміцькими приспівками. Білі берези височіли за дубовим гостроколом, білі берези підступали звідусіль і тут, на вільній волі. Князь зупинив коня, Забава дивилася на те чудо, яке, — тепер вже знала це точно, — зроблено лиш для неї, ще не звідане почуття власності мало її турбувало, спитала тільки:

— Там хтось є? Слуги?

— Теслі. Добудовують церкву.

— Нащо вона?

— Для бога.

— Обійшовся б твій бог і без церкви.

— Гріх.

— А я?

— І ти гріх.

— Тоді загорни мене в ведмедно, щоб ніхто не вгадав, що везеш.

— І так знатимуть,

— А я не хечу.

— Рота людям не затулиш.

— А ти ж князь — затули. Скажи: одірвеш язика кожному…

— Звелю.

— То швидше загортай мене в ведмедно, бо я й ще чогось запрагну в дурощах своїх!

Він поцілував її в губи, вперше наважився, поцілунок був — ніби впав у терпке море й потопає в ньому, неспроможний виринути. Потім згріб Шуйцю в оберемок, обмотав ведмежою шкурою, поклав упоперек сідла, мов щось неживе, і так в’їхав у ворота, догідливо відчинені сторожем; йому хотіли помогти зняти ношу з сідла й занести до терема, але Ярослав суворо звелів:

— Одійдіть, сам. І не пускати до мене нікого.

Невже це було насправді? Невже з ним?..

Нічого не міг пригадати. Окрім тихого світіння її тіла та ще — як у знемозі відкидала вона голову, і шия їй видовжува-— лась ніжно-ніїкно, і на устах жив лукавий посміх, і тіло світилося так, що він з стогоном затуляв долонями очі, але й крізь пальці било йому світіння її тіла, знов і знов, без кінця, світіння співаюче, баламутне, приголомшливе.

Одірвавшись од неї, він побіг до недобудованої церкви, ревно молився під глумливі виспіви теслів згори, там його й знайшов Коснятин, який привіз звістку про те, що прийшла варязька дружина з Еймундом на чолі, але князь, видно, й не слухав і не чув нічого, не заводячи посадника до приміщення, просто на морозі передав йому свої повеління:

— Лишуся тут. Прибери всіх звідси, і то без погайки.

— Не викінчили ще церкву.

— Хай так стоїть. І всіх прибери чоловіків. Постав жінок. Самих жінок. І служебок, і до робіт, і до сторожі.

— Такого дива й не бачено. — Коснятин не ховав усміху на соковитих своїх губах.

— Роби, що велять.

— А варяги?

— Які варяги?

— Прибула дружина. Еймунд-воєвода.

— Подбай. Дай пристанок, їжу. Повернуся — радитись будемо.

— На Поромониному дворі їх розташував.

— То й гаразд. Жди мене.

— Довго тут будеш, князю?

— Не знаю. Бог знає всевидячий і всезнаючий. А повернувся ж не до бога, а до неї, до Шуйці, застав її в сльозах; може, відчула вона в самотині весь страх содіяиого з цим чужим, зовсім не знаним їй чоловіком, лякалася, будущими, а може, то були сльози злості на саму себе й ня нього. Ярославові стало шкода дівчини, він кутав її в білячу ковдру, витирав їй сльози міцною своєю рукою, рукою мужа, що з однаковим спритом тримала меч і писало.

— Одружився б на тобі, — сказав, зітхнувши, — але князівство вимагає від чоловіка більше, ніж йому хочеться.

— А й не треба мені твого князівства, — відмовила вона крізь схлипування.

— Багато чого стоїть поміж людьми, перебореш — тоді радість, але не завжди є змога усунути те, що розділяє. Може, я теж не радий князівству, та ждуть мене діла ще більші.

— Нудний ти й нецікавий, коли князь, — сказала вона злісно.

— А вподобала ж у мені кого? Не князя хіба? — спитав він, трохи ображений.

— Мужа вподобала. Одуріння твоє найшло й на мене.

— Будеш завжди зі мною. В походах і в городах.

— Лишуся тут. Гарно вигадав оце обійстя. Далеко від усіх. Не люблю, коли вештається навколо люд. Тишу люблю. А з тобою — теж не хочу.

— Аби ж то могла стати моєю жоною…

— Не стала б ніколи. Не хочу роззувати нікого. Волю волію… Тоді він сказав їй про своє веління. Щоб жила тут з самим жіноцтвом.

— Щоб їх тільки небагато. І ненабридливих, — сказала вона

— Господинею над ними будеш.

— Не знаю, що то.

— Коли взнаєш, сподобається.