Володіючи неабияким досвідом крутняви посеред розмаїтого люду, Ситник досить легко вловлював неприязнь до себе, тож не дивно, що він відчитав по очах у малого все, що той мав на душі, і вже з першого разу заповзявся прихилити малого на свій бік. Робив це про всяк випадок, знаючи, що в житті все пригодиться, відаючи добре, що зайвий приятель, хоч і малий навіть, завжди ліпше, аніж ще один ворог, хай хоч і наймізерніший, найбезсиліший.

Так і почалося Ситникове загравання до Сивоока вже в перший приїзд до них пітнявого медовара.

— То як звемося? — прискіпався Ситник до малого.

— Не відаю, — відбуркнув той.

— Схожий єси на свого діда Родима. Родиме, як зветься цей пуцьвірінок?

Родим тільки й ждав того запитання, щоб показати Ситникові свої похилі могутні плечі, а за ним і малий, ведмедкувато сутулячись, посунув до хижі, лишаючи Ситника з відтуленим од розгубленого здивування ротом.

Та не такий то був чоловік, щоб відступитися в задуманому. Вже наступного разу він хитро мружився, виставляючи з луб’яного коша простенькі скудельні збани, і коли отримав срібло і спостеріг швидкий зблііск погляду, яким малий супроводжував політ білого обрубка з Родимової руки до чужої долоні, засміявся неприховане просто в лице малому.

— А вже знаю, що ти Сивоок. А що приблуда — здогадався від першого разу. Очі маєш не сиві, як то нарік твій Родим, а каламутні, бо прийшов з невідомості. І хто ти єси, ніхто не відає. Може, робичич?

Цього разу Ситникові довелося спостерігати не вислі плечі Родимові, відвернуті від нього, а короткий змах важкої правиці, якою Родим показував медоварові мерщій забиратися геть. Від купців Ситник вже давно знав, що та правиця досить швидко вміє братися за страшний меч, тому не став ждати ще й цього і миттю завернув свою кобильчину з обійстя.

Але до малого не перестав чіплятися, хоча робив це тепер хитріше і мовби напрошувався на прихильність.

Дивувався вельми Сивоок дідові Родимові, що той вибрав собі для житла таке клопітне місце коло шляху, на самому краю уділля. Щоправда, тут була ще й річка, і зелені луки вздовж неї, зате в дальнім кінці уділля починалася пуща, де можна б сховатися не тільки від Ситника, а й од усіх отих набридливих, нахабних, самовпевнсних купців, які щоразу так зневажливо дивилися на Родима, що в малого скипалося на серці. Вже він потихеньку брався до дідового меча і вже ворушив його, а там і став потроху підіймати, але ще й досі не наважувався поспитати діда, чому б йому не перебратися коли не в саму пущу, то хоч на той кінець уділля, де б його ніхто не знайшов і ніхто б не завдавав жодного клопоту.

Ще не знав тоді малий, що хоч як важко доводиться іноді серед людей, але треба жити серед них, бо без них не можна.

І сам він піде згодом далі й далі г. люди і забереться в таке вировнння, що й не снилося всім його предкам до десятого коліна, поки що ж мав найвищу втіху в ті дні, коли змандровували вони з дідом з свого неспокійного кінця уділля і заглиблювалися на кілька день в притаєний світ тисячолітньої пущі.

На мокроземлях клубочилися чорнолози, а за ними стояли вільхи з замшілими сіро-зеленнми стовбурами, ліс мовби западався до середини, земля під копитами в Зюзя втікала вниз і вниз, дерева ставали вищі й вищі, страшніше й страшніше було Сивоокові, і він тулився до Родимової спини, позираючи вперед одним лише оком, ждав, коли ж нарешті вирівняється лісова земля, коли зникне її похилість, та ліс западався більше й більше, іноді він милостиво випускав заблуканих їздців на просторе, перед ними відкривалася могутня діброва з галявинами, поритими вепрячими табунами, і велетенські дуби спокійно стояли навколо, з’єднуючи ліс з небом, не даючи лісові западатися нижче, однак за дібровами враз стелилися зелено-іржаві дрягви, круто спускалися в хлюпанину вологих нетрів, де не пробіжить звір і не пролетить птах.

Найдивніше ж: хоч як довго вони мандрували в пущі, і хоч як низько й невпинно западалася вона перед очима в малого Сивоока, і хоч жодного, разу не спостеріг він повернення назад, угору, до тої висхідної точки, з якої починався їхній щоразовий спуск донизу, врешті виходило так, що вони поверталися додому, на те саме узлісся, в ті самі чорнолози. Таке чудо незмога збагнути. Бо всього можна було навчитися: слухати голоси лісу, відчувати по слідах і відмітинах, де й коли і який звір пройшов, знати, де живуть і гніздяться і які птахи, вміти стріляти з лука і кидати списа, здирати шкуру з упольованої звірини і пекти на жару м’ясо, розводити вогнище і відганяти ляк перед ніччю і хижим нападником-вовкулакою. Але ніяк неспороможний був збагнути Сивоок отого моторошно-незвичайного западання лісу до середини, до глибини, нескінченного спускання, з якого, здавалося, ніколи не буде вороття, однак вороття наставало щоразу просто, легко, так ніби пуща брала їх на руки і непомітно виносила з своїх нетрів, як безсилих, заблуканих дітей.

Чимось нагадувало це Сивоокові його змаганину з конем Зюзем. Тут теж точилася давня, вперта й мовчазна боротьба між відважно наполегливою людиною і темною несходимою силою пущі, що мала в собі дерева, води, трави і, певно ж, найбільше богів, набагато дужчих, могутніших, хитріших, ніж оті, що їх так уміло робив дід Родим, головне ж, богів ще не знаних, не розкритих, таємничих і через те всотеро загрозливіших.