Зюзь підстеріг Сивоока, коли той вилежувався в копанці. Попаски повертався він із далеких луків і ще здалеку запримітив свого супротивника і, мабуть би, помстився над ним, якби до своєї зненависті домішав хоч краплину хитрощів і підкрався непомітно ближче. Але не такий був Зюзь, щоб удаватися до хитрощів. Він гучно заіржав здалеку, вдарив ненависно копитами в траву і, вивертаючи позад себе цілі клапті важкого дерниння, полетів на Сивоока. Малий не ждав напасті, не готувався до опору, але й не розгубився, знаючи, що порятуватися може тільки завдяки самому собі. Тож, не гаючи жодної миті, вистрибнув з копанки, спробував утікати в напрямку до дідового обійстя, але вчасно збагнув, що чотири конячі ноги мають досить-таки значну перевагу над його маленькими двома, тому кинувся до найближчого дерева, підстрибнув, хапаючись за найнижчу гілку, і подерся вгору на зелену вільшину, полишаючи Зюзя з його гнівливою ненавистю і незаспокоєною помстою.
І хоч спіткала Зюзя на перший раз невдача, але кінь затявся в своїй зненависті і після того випадку вперто пасся коло копанки, так що малому тепер не випадало покупатися, хіба що водив його іноді до річки дід Родим, який сам не купався ніколи, певно побоюючись, щоб берегині й водяний не відібрали в нього силу й хист.
А Зюзь звірів дедалі більше й дужче. Вже пустився навіть на те, що переслідував Сивоока в обійсті. Пасся зовсім близько, і як тільки малий вигулькував на подвір’я, відразу чутно було глухе дудніння копит, і широкогрудий Сивооків ворог з’являвся, наче сонне марення; хлопець встигав заскочити назад до хижі, мерщій причиняв за собою двері, брав їх на міцний дубовий засув, а кінь підлітав з того боку, ставав цапа, бив копитами в двері і вже й не іржав, а рикав, мов дикий звір:
«Г-ги-ги-ги!»
Здавалося, немає на світі сили, яка могла б примирити коня з малим Сивооком. Не помагали й тривалі перерви в їхніх дивних стосунках, коли на зиму дід Родим ховав коня в теплу землянку і Сивоок міг бачити Зюзя лише в дні ловів. В такі дні, звиклий до відсутності свого ворога (а відсутність давала надію й на остаточне його усунення), стаючи з ним знову віч-на-віч, кінь шалів, і, вже не намагаючись приховати перед Родимом своєї ворожнечі до малого, виявляв її, як тільки міг, — бурхливо й несамовито.
Захоплений своєю змаганиною з конем, Сивоок не зауважував безлічі подій і речей, які його оточували, і, може, тільки згодом згадуватиме він час від часу то перший солодкий захват від широкого світу, який відкрився йому ще тоді, як він уперше піднявся над землею, залізши на дерево, щоб врятуватися від міцних зубів Зюзя, або ж’ вималюються йому в сірій нудьзі щоденності барвисті плями, закружляють у нескінченному танку, ваблячи погляд, вбираючи очі (дід Родим розтирає в круглих дерев’яних ложках з відламаними черенками свої краски), а то зненацька посеред найбільшого велелюддя обступлять його непробивні лісові гущавини, землі без доріг, попечатані слідами диких мешканців, — нахабно впевненими, несміливими, полохливими, і рибина, яку сам уперше витрусив з верші, і гніздо з жовторотими пташенятами, що його знайшов у кущах, і черепаха, яка загубила яйце на теплому піщаному пагорбі над далекими прогноями, і шум вітру, і погук похмурого нічного птаха-вістуна, і тріск скресаючої криги на річці, — все те навідуватиметься в його життя то більше, то менше, то бовванітиме ледь-ледь на обріях снів, то гримітиме всевладне до болю в ушах, до сліз в очах, до щему в грудях.
А з людей слідом за дідом Родимом вплітався в Сивоокове життя Ситник. Ситник — це струмені ясного волосся, розбігані очі барви неба, жадібний червоногубий рот, рясний піт на пухкому обличчі, краплистий, невтримний піт і в літню спеку і в зимню стужу.
Ситник привозив Родимові меди. Знався на нелегкому вмінні ситити це питво, високо ціниме і князями та боярами, і купцями-зайдами, і мужніми воями, і простим людом. Родимові привозив він меди в збанах, .зроблених самим дідом (Сивоок вельми дивувався, що для себе дід не розмальовував ніякого посуду), недбало виставляв їх з луб’яного візка коло хижі, стираючи з лиця піт, гукав:
— Гей, Родиме, маєш тут ще того добра! Якби не для тебе, то й не трудився б. Але давня повага моя…
Родим мовчки виносив йому шмат срібла, кидав зневажливо, Ситник ловив його, виважував на долоні, і Сивоок щораз більше переконувався, що поважає той зовсім не діда, а оті шматки тьмаво-білого металу. Не міг збагнути, як можна ставити метал понад людину, хоч із часом і сам переймав од діда замилування до тихих переливів барв, а срібло, надто ж у місцях зрізу, давало такі несподівано прекрасні переливи, що втішатися ними хлопець міг хоч і півдня. Навіть золото не подобалося йому так, як срібло, бо в золоті була якась прихована пиховитість, воно світилося жовтістю, холодною і далекою, і нагадувало цим невловимість нічних вогнів на болотах і узліссях. А срібло сяяло ласкаво й тихо, мов сповитий легкими хмарками літній день. Сивоокові щоразу ставало кривдно, коли дід віддавав гарно обрубаний шмат срібла за таку, здавалося б, несмачну потраву, як мед, прогірклий від трав і коренів, заварених туди хитрим Ситником, а ще не хотілося йому, щоб ота гарна тьмавість лягала на пухку (теж спітнілу!) долоню світлочубого Ситника.