Отава підійшов до віконця реєстрації і спитав, чи не зупинилися в готелі московські художники. Йому відразу не відповіли, бо не так легко задовольнити цікавість першого-ліпшого, хоч усі мешканці готелю і заповнюють довжезні анкети, де зазначено і хто вони, і звідки, але ніхто тих анкет ніколи не читає, окрім того, треба пам’ятати, що на реєстрації сидять люди зовсім не для того, щоб відповідати на запитання, і взагалі важко сказати, хто має це робити в готелі, може, й ніхто, бо кому це потрібно-, але все ж таки якщо вже так товаришеві конче хочеться знати, то, здається, в їхньому готелі ніяких художників — ні московських, ні немосковських — не було, але можуть бути, от тоді, будь ласка, й приходьте та питайте.

Ця балаканина («та й не без моралі») трохи розважила Отаву, і він став обходити всі центральні готелі вже цілком свідомо, — спершу «Інтурист», потім «Київ», далі «Москва», «Дніпро». В «Дніпрі» йому сказали, що, здається, художники на сьомому поверсі. Тоді він поїхав ліфтом на сьомий поверх, по дорозі пробуючи вгадати, в якій колір забарвлено цей поверх, бо в «Дніпрі» кожен поверх мав свою барву, але не вгадав, зате чергова на поверсі втішила його, показавши йому номер, де зупинилася Зикова.

— Ви теж до неї? Там уже повно, — не зовсім ввічливо сказала чергова.

— Ні, я ні, — поквапливо промовив Отава. — Я попросив би вас тільки…

— Так.,: так, — черговій, видно, хотілося виоравити. свою нетактовність, — будь ласка…

— Передайте їй, що її шукали і… питали…

— То зараз і передати?

— Ні, згодом… коли виходитиме… — А якщо тільки завтра?

— Нічого. Однаково. Хай і завтра. Просто скажете.

— Гаразд. Я скажу. — Чергова дивилася тепер на професора з погано прихованою цікавістю.

— Дякую вам, — сказав Отава, — дякую і кланяюсь… — Чергова ще більше подивувалася. Бачила багато диваків. Але щоб отак кланялися? Іноземці, щоправда, можуть вклонитися. Але мовчки.

Отава пішов додому. Знову Хрещатиком. Цікаво: скільки разів киянин, який мешкає в центрі, проходить за своє життя по Хрещатику? Він ще відмикав двері, коли почув у глибині квартири телефонний дзвінок. Мабуть, товариш шукав його на партійку. Подзвони, подзвони! Вчора я тебе, сьогодні ти мене. Так і минає життя. Взаємно, або, як колись казали наші класики, обоюдно. Він причинив за собою двері, скуйовдив волосся. Телефон дзвонив. Шахісти — люди терплячі. Хай подзвонить. Отава зняв нарешті трубку, сказав:

— То що? Є два — Є чотири?

— Це ви мене шукали? — спитала вона з того кінця дроту, і в Отави так затремтіло все тіло, що він мало не впустив трубки.

— Очевидно, — сказав зміненим голосом, ніби хлопчисько, застуканий на недозволеному вчинку.

— Слухайте, — поквапливо мовила вона зовсім-зовсім близько від нього, — я, здається, божеволію… Ви могли б? Я хочу з вами побачитись…

— Так, — сказав він. Більше нічого не міг сказати, просто вникли всі слова, і відібрало голос. Невже, о, невже справді? Але ж це безглуздя!

— Де? — спитала вона так само коротко, може переживаючи те саме, що й він.

— Ну, — він завагався, — там… коло готелю…

— Ні, тільки не тут, — швидко заперечила вона, — я не хочу…

Він зрозумів, що вона боїться зустрінути свою братію. «Браття-населення».

— Тоді… — Він гарячково надумував місце. Адже вона вперше в Києві. — Навпроти готелю, там водограї… Ви, мабуть, помітили…

— Не хочу водограїв…

Видно, вона не хотіла між людей, прагнула самотини, тиші… Але де? Де?

— Згадав, — майже весело сказав Отава, — вийдіть з готелю і праворуч прямо й прямо… Там побачите сходи перед музеєм… Два кам’яні леви…

— Ні, ні, тільки не музей!

— Тоді підніміться ще вище. Там величезний будинок Ради Міністрів. Зараз вечір. Жодної людини. Камінь і камінь.

— Ви теж, мабуть, камінний, — сказала вона. — Гаразд. Коло каміння.

— Я вже йду, — сказав він, лякаючись, що вона передумає. — За двадцять хвилин буду там.

Отава прийшов перший, як і належиться чоловікові, але Таї не було чомусь. Він почекав трохи й пішов униз тротуаром, несподівано зустрів її відразу за кованою гратницею внутрішнього двору Ради Міністрів. Тая дрижала від страху, мала холодні руки, коли Борис доторкнувся до них, мовчала.

— Все так якось вийшло, — почав він пробачливо, але вона затулила йому рота долонею, трохи відтягла Отаву ще нижче вулицею, тільки там прошепотіла:

— Я так перелякалася!

— Чого?

— Темряви, колон і… каміння…

— Один мудрагель написав про цю споруду: «Будівлі трохи шкодить надмірна монументальність і гіпертрофований ордер, позбавлений будь-якого тектонічного сенсу».

— Перестаньте, — попросила вона.

— Вже, — він спробував засміятися, але не вийшло. Почував себе хлопчиськом, що вперше вийшов на побачення з дівчиною. — Ми не будемо продовжувати нашу дискусію про мистецтво?

— Перестаньте! — майже вигукнула вона. — Якщо ви не… то я піду…

— Даруйте, будь ласка, в мене справді нестерпний характер…