«Медаль — не випадкова»,— сказав Яковенко, щоб якось похвалити свого знайомого.

«Я, знаєш, люблю захоплюватися,— вже зовсім перейшов на щирість молодший сержант.— От люблю захоплюватися всім на світі. Яку ти мені роботу не дай — люблю! І людей люблю! І природу! І міста! От Київ. Ну, місто, га! Ти бував у Києві?»

«Та бував. У мене навіть родич на Відрадному живе».

«Відрадний? Хіба то Київ? То не Київ! Київ — це Хрещатик, ну, ще оце Печерськ. Я люблю центр. Знаєш, стоїш на самому краю землі — набридає. Тому люблю центр, якщо вже в місті. В Москві — Красна площа. Мавзолей, га! У Києві — Хрещатик. Особливо отам, де вигинається, і будинок довгий-довгий такою ковбасою, але красивою ковбасою, га? У Львові — центральна вулиця, особливо там, де пам’ятник Міцкевичу. Був у Львові?»

«Ні, не був?»

«Ох, і місто! А пам’ятник! Якби ти тільки подивився!..

«Який же він? Що там?»

«Пам’ятник, знаєш… Ох і пам’ятник! Стовп такий кам’яний, знаєш… Дуже красиво зроблений стовп… А на стовпі, знаєш, по боках… Що ж там на стовпі? Красиво, так, га! І по боках… Міцкевич, по-моєму… А може, ангели, га?»

«Раз Міцкевичу пам’ятник, то, мабуть, там постать поета повинна б…»

«Не можу згадати, знаєш… Спитай мене, що на кордоні,— кожен кущик, кожну травинку в голові держу. А тут… Красивий пам’ятник. Скільки не бував у Львові — неодмінно піду подивлюся. Стоїть? Стоїть. І дуже красиво. А що? Стовп пам’ятаю, а більше — ні. Щось там ще з крилом… Ангел, га?

«Може, муза?»

«Та наче не жінка… Штанів на ньому, правда, теж не пам’ятаю, але не жінка… Ну ж і пам’ятник! Та ти поїдь — подивися!..

«Колись, може, й поїду…»

«А в Києві ти бував, га? Ну, ось я тобі й тут щось покажу… Таке покажу…»

«Може, поїмо хоч трохи підемо? — запропонував Яковенко.

«Не втече! — відмахнувся Бенько.— Я ось тобі таке покажу… Тут недалеко…»

Вони спустилися вниз на Хрещатик, потім молодший сержант повів Яковенка в плетиво вуличок старого Києва, темнуватих, затишних, вузеньких. Багато дерев на тротуарах, загадкові двори з двоповерховими будиночками столітньої давності, жовтогарячі очі вікон, мов дівочі поцілунки на твоїх щоках… І зненацька сірий куб незграбного панельного будинку посеред голого заасфальтованого майданчика, і жалібно дивиться вузеньким заднім вікном якийсь старий домочок, безпорадний у своїй оголеності, а з другого боку — то й зовсім переполовинений будиночок, безжальний ніж бульдозера пройшовся по його тілу, вивільнюючи простір для неоковирного новака, що нахабно ввіпхнувся посеред тихих старожилів, понівечив їх, повідгортав, поруйнував.

Бенько вхопив Яковенка за плече, відсмикнув назад. На обличчі в нього відбився майже містичний жах.

«Нема! — вражено вигукнув він.— Нема, га!»

«Та чого нема?» — не зрозумів Яковенко.

«Тут, знаєш, такий домочок був маленький, цегляний, такий штучний… І навколо нього — дерева… Густі — й на кордоні в нас таких нема!.. А тепер…»

«А тепер великий будинок, і в ньому повно людей. Хіба це погано?»

«Не те! Я не те сказав!.. Тут, знаєш… Торік я був у такий самий час… Теж приїздив на зліт…» «Та ти на всі зльоти їздиш?»

«А що? Йдемо ми отак з товаришами… Троє нас… А тут, знаєш… Ну, те саме… А під деревами — така дівчина… Може, хто й не побачив би, але в мене око зірке… Я кажу: «Дівчина. От зараз підійду й познайомлюсь. Така дівчина, га!» Ну, хлопці сміються. Бо не бачать, яка дівчина, і не вірять, що я можу… Я собі йду туди. «Добрий вечір»,— кажу. «Добрий вечір».— «Чи не могли б ви,— кажу,— порадити мені, як пройти туди-то й туди?» — «Чого ж, можу порадити».— «А ви, мабуть, когось тут ждете?» — кажу. «Жду».— «А не заперечуватимете, якщо я підожду разом з вами?» — кажу. «Ну, якщо це вам цікаво…» От тобі пригода, га? Хлопці пішли, а я… А вночі мій поїзд… Ну, домовилися, що вона… Не дала ні адреси, нічого. Звуть Ліна — і все. Сказала, що ждатиме тут мене цілий рік. У цю саму годину… Під деревами… Ліна. Повністю: Ангеліна… І нічого нема…»

Яковенка вразила подібність Бенькової пригоди до його власної. Варка теж ніби обіцяла ждати. А він ось зовсім недалеко, а поїхати не може. Йому захотілося втішити чимось Бенька, щоб тим самим утішити й себе.

«Може, воно так і треба,— промовив роздумливо,— тепер тут щодня відбуваються побачення цілої сотні людей, а не тільки вас двох… Дивись, он світяться вікна, а за кожним… Давай спробуємо полічити вікна…»

«Що вікна, що вікна? — зітхнув молодший сержант.— Тут знаєш, така дівчина була… Така!.. Може, це справжня любов! Не треба мені було спішити на поїзд. Чорт з ним, з тим поїздом, га? Поїздів багато і отаких домів, а дівчина… любов…»

«Ну, давай посидимо коло цього будинку,— запропонував Яковенко,— може, вона не відцуралася…»

«Давай… Та тільки… Як гніздо розориш, ніколи не прилетить більше туди пташка…»

Гарно тоді поговорили вони з молодшим сержантом.

…Віктор присідав на одній нозі, напружувався, поволі випростовував ногу, таку саму вправу повторював з другою ногою. Знов, знов. Яковенко зупинився віддаля. Віктор його не бачив. Усе присідав і вставав. Ноги в нього працювали так, немов у них була схована гідравліка. П’ять, десять присідань на кожну ногу. Залізні м’язи! Крізь такі м’язи ніяка морська хвороба не проб’ється.