Він так тяжко карався в душі, що знов погіршало йому, знов довелося зупинитися на півдорозі, аби хоч до Віктора дійти в сякій-такій формі, без виразних ознак виснаження й страждань. Заплющив очі, сповнювався металевим поцокуванням дроту, спробував узятися за один із скрутнів — відсмикнув руку: дріт був як вогонь. «Може, я вчадів?» — подумав Яковенко.

Його послали до Києва на зліт кращих прикордонників. Зал Будинку офіцера. Столампові люстри над головою. В президії генерали, полковники, народний артист, письменник, старшина, з медалями від плеча до плеча, скромна сільська жінка в білій хустинці, ще кілька жвавих хлопців у волохатих піджаках, у білих сорочках, з яскравими краватками. Оркестранти продували труби. Зал тріщав. З’їхалося таких, як Яковенко, мало, зате привели строєм солдатів, скомандували: «Розійдись! Зайняти місця в залі!» — і солдати окупували всі задні стільці і крайні ряди по боках. Лишилися місця всередині й спереду. Гості заповнили порожнечу, полишену солдатами. Вийшла така собі плачинда, солдатський пиріжок, начинений прикордонниками. Чи поможе нарада, чи не поможе, а люди побувають у Києві. Вперше чи не вперше — однаково в Києві завжди людині гарно. Далекого київського родича Яковенко намагався не згадувати. Один дурень Києва ще не псує. Звичайно почалися промови. Генерал. Полковник. Один у волохатому піджаці — від профспілки. Старшина, з медалями від плеча до плеча, народний артист, жінка в білій хустинці — затримала важливого порушника кордону, наражалася на небезпеку. Яковенків сусід, маленький, чорний, як грак, молодший сержант захоплено совався на стільці і тихенько повторював кінець кожної фрази, яка йому припала до смаку: «і виходять із хлопців тільки прекрасні вартові радянських рубежів…», «прикордонники — народ допитливий», «нашою гарною традицією», «…навіть в умовах тяжкої прикордонної…»

«Ти чого?» — пошепки спитав його Яковенко.

Молодший сержант закусив губу.

«А ви не тикайте»,— просичав він, усвердлюючись у Яковенка чорними очицями.

«Заважаєш слухати»,— вже голосніше промовив Яковенко з наміром хоч трохи полякати задавакуватого молодшого сержанта. Нема нічого гіршого, як молодший сержант. Він спить і бачить себе сержантом. Незаспокоєний голод за третьою личкою на погони. Мріє про третю личку так само, як полковник — про генеральську зірку. Армія тримається на молодших сержантах і полковниках. Принаймні їм самим так здається.

«Ну, що ти розкричався,— відразу здався молодший сержант.— То в мене звичка така. Повторюю все, що подобається».

«Наша Армія Червона стереже свого кордона. Чув це?»

«Це ж вірші. Хто б їх не чув?»

«От і досить з тебе».

«Та ти свій хлопець! Як тебе звати?»

«Яковенко».

«А я — Бенько».

Він простяг навіть руку: річ нечувана для молодших сержантів у поводженні з рядовими. Яковенко доторкнувся до Бенькової руки.

«Як усе це закінчиться, підемо разом. Згода?» — нахилився до нього Бенько.

«Гаразд».

Наприкінці зльоту вручили перехідні прапори й призи шефам, нагороджували значками й медалями тих, хто відзначився на кордоні. Несподівано для Яковенка викликали Бенька. Молодший сержант, умить споважнівши, став пробиратися до сцени. Генерал щось говорив, оркестр грав туш. Повернувся Бенько на місце із срібною медаллю «За відзнаку в охороні кордону». Молодший сержант таки справді не проспав грушок у попелі!

Коли вони йшли з Беньком по Печерську, то Яковенкові здавалося, що всі зустрічні тільки те й знають, що видивляються на срібну медаль молодшого сержанта.

«Всі київські дівчата на тебе дивляться»,— сказав він.

«То на тебе».

«Ні, на твою медаль».

«Що їм до медалі! Їм давай такого хлопця, як ти! Красивим легко жити на світі».

«Не завидуй багатому. Всім однаково. А за що ти медаль одержав?»

«Та, знаєш, так… ні за що… Я на заставі — собаковод… Ну, там порушення, знаєш сам, дрібні… Бувають іноді, але… Ну, знаєш… Раз — тривога… Виходимо на кордон. Бере мій Вел слід… Слід маленький — жінка чи дитина… Але шпарить воно від нас так, наче на мотоциклі… Жвава, видно, жіночка… Гнався я за нею кілометрів з дванадцять… Ось-ось дістану… Тут, знаєш, хоч би здалеку побачити… Тоді воно легше… А тут — залізниця… Станція… І поїзд — тут як тут… Ми вже просто перериваємося з Велом… Ну, а вона вже там… Ми на перон, поїзд мелькає хвостом… Тут вона чи вчепилася на поїзд?.. А обслідувати станцію ж ніколи… Рискнути?.. «Уперед, Вел!»… І тільки-тільки встигли встрибнути в задній вагон. Риск номер один… Бо порушниця могла собі любісінько лишитися на станції і йти на всі чотири… Ну, знаєш, у вагонах трудно… Починаю пробиратися з Велом уперед… Якщо тут, може, нанюхає… Крик, штовханина, лають мене на всі боки… З собацюрою уперся в пасажирський поїзд… «Прикордонна смуга»,— пояснюю. Яка там смуга! Ніхто й слухати не хоче. Собака їм упоперек горла… А тут — знов станція… І з усього поїзда сходять тільки два чоловіки і з ними жінка… Цокоче, сміється, вони її під ручку… А що, як вона? Раптом усе підстроєне: і поїзд, і чоловіки, і під ручку?.. Але ж така синхронність… Щоб прибігла на станцію в момент, коли відходить поїзд… і коли я з собакою ось-ось… Неймовірно… А може, вона тих лантухів уже в вагоні обкрутила? Жінці таке легко, знаєш… Рискнути чи ні? Поїду далі, а вона тут… Зстрибну, а вона поїде в поїзді… Ну, хоч розірвись на шмаття. А поїзд, знаєш, стоїть по хвилині… Не встиг загальмувати, вже рушає… «Стрибаємо, Вел!» — кричу в останню мить. Риск номер два… А тут, виявляється, вже стоїть машина, і вже дверці відчинені, і вже дамочка туди — пурх!.. Я й собі — пізно. «Стій! Стій!» — кричу. Рушають, їдуть. Може, вона, а може, й не вона. Скандал! А мій Вел теж ніяк не рознюхається. Та й ніколи на собачий нюх надіятися. Випущу машину — поїде дамочка, тільки її й бачили. А що, як не вона? Це я так ніби думаю. В голові — як у телеграфі: цок-цок-цок! А тим часом, знаєш, автомат до плеча і по скатах — дир-р! Риск номер три. Ну, не помилився. Чуття. Все випадкове. І те, що вона обкрутила тих двох. Дуже гарна була! І те, що попалась їм машина…