І знаєш тепер тільки море та власну старість, як колись знав молодість. Гадав, що ніколи не кінчається молодість, а виявилося навпаки: найдовше тягнеться старість.

— Таких капітанів надто багато на світі. І чим далі — більше. Правда, вони самі про це не догадуються. Румбаба!.. Він уже нездатен ні до чого, а чіпляється за командування… Капітан Маліопулос натякнув мені…

— Про що?

— Що все це туфта. І «Омірос», і так звана команда, і, мабуть, старпом… Просто старому підсунули якусь тепленьку компанію, в якої було завдання… Що вони робили у нас у порту?

— Ну… Не знаю… Але дехто вів себе не досить…

— От-от: не досить! Пропаганда й агітація. Дешевий прийом. Запізнилися на п’ятдесят років…

— Ну, я розумію… Але одного — ніяк: чому вони припливли на такому пошарпаному суденці?

— Маскування! Щоб ніхто й не подумав… А ще, може: щоб десь утонуло… Кінці в воду… А якщо в нашому морі втоне — ще й погаласують: комуністи втопили! Ясно, румбарбарум?

— Хіба справжні моряки можуть згодитися на таке?

— Не будь наївним. Ніякі вони не моряки! І той Стіліанос теж, мабуть. Ясно?

— Але як же… як же вони допливли сюди? До нас?

— Так і допливли. А тепер чалапкають назад. А що буде, як попадемо в шторм,— не знаю. А йдемо в шторм.

— Ми ж не йдемо — стали.

— Зараз дід щось зробить — і підемо далі.

Капітан знервовано смикав ручки машинного телеграфу.

— Що ж це за люди? Чого їм треба?

— А я знаю? Ти прикордонник, повинен ліпше розбиратися в цих темних душах. Різні пливуть. Спекулянти — з іноземним ганчір’ям. Агітатори, румбабарум, тари-бари, у нас он як, а у вас не так, ми он які, а ви не такі, ти картина, я — портрет, і так далі… Хіба не зустрічав типчиків?.. Усе шукають, усе винюхують…

— Несерйозне заняття.

— Надіються: раптом намацають, де тонко…

Капітан вхопився за телефон. Щось кричав у трубку. Куди? Вниз? У машинне відділення? До свого старшого помічника? До підлеглих? До тих, що внизу?

Але низ уперто мовчав. Що йому палуба? Палуба завжди невдоволена, вона те тільки й знає, що командує, вона вишукує тобі роботу, не спускає з тебе ока, вловлює кожну мить твого розслаблення і відразу підхльостує тебе новою вказівкою, кудись посилає, щось примушує, чогось хоче від тебе. Капітан ніколи не задумувався над тим, що діється внизу. Для нього існувала тільки палуба, все інше мало слугувати їй, невидиме й слухняне, все мало йти заведеним порядком, на судні для нього не існувало нічого, окрім порядку, точного, як хронометри в салоні і в його каюті, безвідмовного, як його каретний годинник паризької фірми «Бревете»… Всі переживання й відчуття на морі вміщувалися для нього в два речення: «гарна погода» і «погода погана». І чим гірша погода стояла на морі, тим чіткіший мав бути порядок на судні.

— Але ж його ніхто не слухає! — Яковенко кричав, не стишуючи голосу, аж озирнувся на нього капітан.

Попереду здіймалася чорна загроза, а «Омірос» утратив послух і стояв посеред моря безпорадний і жалюгідний, виставляючи до стихій свої обшарпані борти.

— Туристи, спекулянти і агітатори полягали спатоньки,— засміявся лоцман.

— Ми повинні помогти капітанові.

— Не маємо права втручатися. Суверенітет. Румбаба!

— Це так. Але ж не можна допустити…

Яковенко подумав про Єлену. Може, вона б змогла розплутати всю загадковість того, що почало діятися на «Оміросі»? Уявив собі лоцманове «румбаба» на одну згадку про молоду жінку, і самому стало соромно: на що сподіваєшся. Мабуть, і її вони привели за принаду для таких дурнів, як він.

«Омірос», непевно схитнувшись, поволі рушив. Капітан буркнув щось до стернового, так само одутлуватого й старого, як і сам, одвернувся від чорної стіни, що насувалася спереду, мовби хотів тим відігнати од судна неминучу загрозу, прибрав знову свого байдужого вигляду, сховав обличчя під довгим козирком чудернацького кепі.

— Поповзли,— з полегкістю зітхнув Яковенко.

Лоцман засміявся:

— В пустині й на морі поспішати не слід.

«Уже було ясно, що ми йдемо назустріч бурі, а на «Оміросі» з’явилися перші ознаки непослуху команди… Нечувана річ: капітанові самому довелося спускатися в машинне відділення, щоб навести там лад, бо машини чомусь зупинилися і судно деякий час стояло посеред моря»,

Люди з суходолу, хоч як пильно приглядаються до моря,— не бачать далі водяної стіни, що здіймається коло молів, або ж місячних доріжок, по яких так охоче мандрують душі закоханих. Тільки опинившись посеред моря, розумієш, який це дивний, прекрасний і жорстоко-жахний світ. Море схоже на долю, а точніше: на час. Ти пливеш по морю, мовби по мінливій поверхні часу. То нічим не затьмарена ясність, яка триває завжди мало й проходить непомічено, то спазматичність шквалів, а то безмірність штормів, коли зникає ніби назавжди сонце, зупиняється час і весь світ заклякає на мільйон років, яких ти ніколи не перечекаєш, не перебореш і яких не зможеш повернути назад, хоч як хотілося. В морі заказані всі шляхи назад. Відступати нікуди: море навкруг. Треба пройти! Не обминаючи, не відступаючи, подолати! Море не лишає вибору. Світ моря і світ душі — що переможе? Якщо людині треба створити умови для подвигу, не дати шляху для відступу, то ідеальне місце для цього — корабель посеред стихій. І любові тут відступати теж нікуди, тому жінкам заказано бути на кораблях. Ясна річ, не кожна жінка ще є жінка, але Єлена…